Новини 365

Співачка Астрая мала неймовірну популярність у 90-ті. Її пісні очолювали музичні хіт-паради, вона знімалася для обкладинок найкращих глянців і навіть наважилася на еротичну фотосесію для одного з видань, після чого отримала титул найсексуальнішої блондинки українського шоу-бізнесу.

Продюсером співачки був один із найвідоміших композиторів України Геннадій Татарченко. З ним виконавиця прожила в шлюбі понад 20 років, народила сина, а потім подружжя, голосно з’ясувавши стосунки через медіа, оголосило про розлучення.

Олена Петрова (справжнє ім’я виконавиці) і далі займається улюбленою справою, творчість не залишила. Однак з успіхом демонструє таланти і в інших сферах – викладає у київському виші та гастролює з виставами. Про це артистка розповіла в інтерв’ю OBOZ.UA.

“Живу, як кожен із нас, намагаючись пристосуватися до нових умов, нової реальності, – розповідає Олена. – І абсолютно вірячи в те, що перемога буде неодмінно. Розуміючи, що це може бути не так скоро. От ми з вами говоримо, а мені надійшло повідомлення, що закінчилася повітряна тривога. Помітила за собою, що з війною стала спокійнішою. У мене немає панічних атак, взагалі ніякої паніки”.

Астрая каже, що війна для неї розпочалася в 2014 році: “Ми почали їздити до наших воїнів з концертами. Торецьке, Краматорськ, дуже запам’ятала селище Нью-Йорк. Колеги добиралися в Донецьку область автобусом, а я поїхала поїздом, бо мала проблеми зі спиною. Зустрічав військовий, у якого запитала: “А далеко звідси до лінії фронту?” Каже: “Кілометрів п’ять”. Приїхали в Нью-Йорк, навпроти церкви якийсь двір, заїжджаємо у ворота, кругом тихенько так. Замість сценічного освітлення – фари автомобілів, куліси замінили мішки з піском.

Ми були з Анжелікою Рудницькою, актором Володимиром Талашком та іншими артистами. І під час свого виступу несподівано чую зовсім поряд характерний звук: “Це що, стріляють?” А мені у відповідь спокійно: “Звісно, але ви не бійтеся, сюди цілитися не будуть”. І, знаєте, мені зовсім не було страшно поряд з військовими, серед яких було, до речі, чимало жінок. Пам’ятаю, їдемо ми в той Нью-Йорк. Степ, терикони – краса неймовірна. Сонечко світить, як скрізь в Україні. І раптом один блокпост, другий, тільки від’їхали – знову перевірка документів. Отак до мене прийшло розуміння, що ми воюємо”.

Артистка зізнається, що не вірила в те, що росіяни наважаться на повномасштабний наступ у лютому 2022 року: “Про це дуже багато говорили – за пів року, за місяць, за два дні. Я живу в Києві неподалік Оболонської набережної, де кожного ранку ходжу по п’ять кілометрів. І от напередодні вторгнення всі розмови там були тільки про це. Мами з візочками по телефону, в кав’ярні баристи – між собою. Але я на своєму вічному позитиві не відчувала запаху великої війни. 23 лютого знімалась як експертка в програмі “Стосується кожного”. Приїхала додому, виставила допис зі зйомок у Facebook”.

“Ввечері раптом оголосили надзвичайний стан. От тоді я подумала: “Господи, невже?”. Але заспоїла себе: напевно, на всяк випадок. Заснула пізно, десь після першої години. А прокинулася о шостій ранку. Зайшла у Facebook. Побачила на сторінці у знайомого: “Почалося”. І почула вибух. Почала гортати сторінки соцмережі. Бачу, люди з різних міст пишуть про вибухи. Ввімкнула телевізор. Він цифровий, секунди, поки завантажувався, здалися вічністю. Повідомляють: вибухи на аеродромі у Франківську, вибухи в Одесі, ще десь – таке враження, що бомблять усю країну. Побігла в кімнату сина: “Прокидайся, почалася війна”.

У мене була зібрана тривожна валізка – колишній саквояж для мейкапу. Там якісь гроші, документи, прикраси. От з ним та великою валізою, в яку похапцем покидали речі, ми із сином вибігли на вулицю. Сіли в машину, доїхали до метро (були розмови про те, що від обстрілів ховатися треба саме там). Неподалік підземного переходу працювала єдина кав’ярня. Тривога, вибухи, а власники варили каву. Люди постійно заходили, більшість – одягнені нашвидку, кілька – у піжамах”.

“Мої знайомі поділилися на дві категорії. Одні казали: “Нічого не бійтеся, повертайтеся додому, це закінчиться через два дні”. А інші вже прямували у напрямку кордону і радили нам якнайшвидше робити те саме. Ми з сином просиділи в машині три години, то спускаючись у метро, то піднімаючись. А потім вирішили їхати додому. Однак наша квартира так облаштована, що кругом вікна, сховатися можна лише у ванній кімнаті. І ми все-таки вирішили виїхати з Києва”.

“Мали три запрошення від друзів під Києвом – у Миронівку, Макарів та Бучу, яка була до нас найближче. Я зателефонувала туди подрузі, а вона прокричала в трубку: “Не можу говорити, по нас стріляють. Літають гвинтокрили, лежу в лісі, у соснах”. Потім я ще кілька разів телефонувала Валі, в якусь мить вона заспокоїла: “Перебігли до когось у підвал”. А згодом вона змогла заскочити додому, вхопити якісь речі і на авто виїхати до дочки в Київ”.

“Ми зупинилися в Миронівці. Я, син Кирило, син моєї подруги та її мама, до речі, найвідоміша в Україні модель у віці Галина Герасимова. І прожили ми в невеличкому будиночку дуже щасливі миті життя – вчилися бути дружніми, підтримувати одне одного. Ходили в маленьку дерев’яну церкву. Пам’ятаю, стою на службі, лунає тривога, а священник продовжує читати. У мене сльози горохом, але не від страху, а через те, що так все це дивно-дивно – тут тобі тривога, війна, а він продовжує молитися, а всі спокійно слухають… Згадую, наближався Великдень, а в мене з собою речей для виходу не було, бо їхали сином з Києва на кілька днів. Хто ж знав, що це затягнеться на місяці? Я знайшла магазин тканин, кравчиню – і пошила собі нову сукню. Прийшла в церкву на свято, як належить, у новому”.

“А потім йдеш вулицею, навкруги неймовірна природа, ти всіх пташок пізнаєш по співу. Я ніколи так не жила. Вилізли проліски, а згодом почали цвісти дерева, а вслід – запахли конвалії, бузок. Таке натхнення, такі сили все це давало. А в середині березня відновила роботу Академія мистецтв імені Павла Чубинського, де я викладаю. Почали працювати онлайн. Хтось із студентів у Києві, хтось – за кордоном, а дехто – в окупації. Я попросила учнів написати творчі роботи про те, що вони зараз відчувають. Про мрії, які здійсняться, коли закінчиться війна. І знаєте, таких робіт у мене ніколи не було, настільки щемливо та щиро виплескували діти емоції”.

“З одного боку, війна – це дуже страшно, з іншого, в цей непростий час легко розставляються приорітети. З мого оточення пішли певні люди, нас розділило життя. Якби не війна, я б, може, ще потягла трошки, але зараз зрозуміла: не хочу спілкування. Але з’явилися нові, які стали в один ряд з найближчими подругами. Друзів у РФ в мене немає, але є родичі. Мій тато – росіянин, до речі, з Бєлгородської області. У 14 років вступив у геологорозвідувальний технікум, а в 16 переїхав до Харкова, де закінчив університет. Пізніше оселився в Києві. Тато – професор математики, фізик-ядерник. Мама за фахом – гідроакустик, теж працювала в Інституті теоретичної фізики.

“У РФ, під Москвою, у нас залишилася тітка, татова сестра. Мій двоюрідний брат поїхав із Росії багато років тому, давно живе у Німеччині. У перші дні вторгнення телефонував, просив їхати до нього. Рідна сестра мешкає в Швейцарії, теж дуже переживала за нас всіх. Тітка з Росії вже після вторгнення телефонувала татові. Але зараз вони рідко спілкуються. У неї немає якоїсь неприязні до України, просто мовчить про війну, бо боїться, що розмови прослуховуються. А я не знаю, про що ще говорити, окрім цього. Тато, думаю, також”.

“З першого класу батьки віддали мене до школи, де всі предмети викладалися українською мовою. І мені дуже подобається, коли мене на якихось заходах запитують, звідки я, і дізнавшись, що з Києва, дивуються, мовляв, така гарна українська. А вона оточувала мене все життя. По маминій лінії в нашій родині всі віруючі. У рік мене похрестили, але якийсь час нікому не розповідали, бо це було не популярно. Бабуся змалечку водила мене до церкви, пам’ятаю ті запахи, сонячне проміння крізь скло, коли заходиш. Чомусь мені в дитинстві було соромно вголос молитися, здавалося, що це інтимна справа. І цілувати ікони – теж якось незвичним бачилося. Але незважаючи на це, я дуже любила бувати в церкві, а в Миронівці просто рятувалася в дерев’яній маленькій будівлі.

У нашій родині зажди відзначали релігійні свята. На Великдень мама пекла пасочки. Тоді не продавали форм для тіста, тому використовувала бляшані банки з-під консервованого соку, тато акуратно обробляв краї. Коли недалеко від нас відновили храм, мама стала його прихожанкою, а потім почала служити. Допомагала готувати на кухні, продавала свічки. Нині через вік має проблеми з ногами, тому здебільшого молиться вдома.

– Олено, дуже мало відомо про вашого сина, який народився у шлюбі з композитором Геннадієм Татарченком.

– Кирилу 28 років, працює актором і режисером озвучки і дубляжу. Дуже горда, що він пішов цим шляхом без допомоги тата і мами. Ще з дитинства знімався в серіалах, зокрема в “Мухтарі”. Знаєте, я передбачала, що він піде акторським шляхом, бо в мене освіта теж акторська. Співати я почала завдяки колишньому чоловіку. Але за пів року до закінчення школи Кирило сказав, що не хоче бути актором. Вступив на факультет “теорія і практика перекладу”. А потім захопився озвучуванням. З відомих ролей – принц Вільям у “Короні”. Нещодавно я ходила в кіно на картину “Суперники”, де один з головних героїв теж розмовляє голосом сина. Він знайшов своє місце, чим я дуже пишаюся.

– Спілкуєтеся зараз із колишнім чоловіком?

– Я не можу сказати про Геннадія нічого поганого як про батька. Син з ним добре спілкується. Можливо, мені хотілося б, щоб чоловік більше допомагав Кирилу, але, з іншого боку, в нас не дівчинка, а хлопець, тому все нормально. Зізнаюся, якийсь час нам із Геннадієм було дуже складно спілкуватися. Навіть не мені, а йому чомусь. Чоловіки нерідко, якщо в чомусь завинили, починають зображати ображених (сміється). Але це життя. Я багато прочитала спеціальної літератури, тому навчилася жити без образ. Дуже вдячна чоловіку за сина. І якщо йому буде потрібна якась допомога, я завжди прийду на поміч.

– А чому все-таки у вас не склалося? Ви багато років були одружені.

– Так, понад 20 років. І вважалися однією із найміцніших пар в українському бізнесі. Але вже десять років не разом. Знаєте, мені не хочеться зараз згадувати про причини розлучення. Це наша справа. Склалося, як склалося. Головне, що колись було прекрасне кохання. Я вдячна Геннадію за ті роки, а більше мені нічого не хочеться говорити. Претензії до нього не маю. В мене зараз дуже наповнене життя. А коли ти щасливий, бажаєш цього всім оточуючим.

– У період вашого розлучення Геннадій Татарченко розповідав в інтерв‘ю, що у вас різне бачення щодо спільного майна – зокрема, квартири в Києві. Вдалося вирішити цей конфлікт?

– Ну, по-перше, це наше спільне житло. Якби це була квартира чоловіка, в яку прийшла, тоді б довелося визнати, що в цьому плані я людина нечесна. Але тут мої гроші, тут мої сили. Я була на той час приватним підприємцем, тому в моїх доходах все чисто та прозоро. Можна подивитися, скільки я отримувала. А от що стосується чоловіка, нехай він відповідає. Але всі конфлікти щодо цього – у минулому. Повторюся, окрім вдячності, я нічого не відчуваю до Геннадія.

– Зараз ваше серце зайняте?

– Звичайно, у кожної жінки є свої історії. Артисти – емоційні натури, тому моє серце, напевно, завжди закохане. Раніше ми з Татарченком дуже багато розповідали про наше особисте життя. Зараз я хочу тихенько тримати своє щастя подалі від публічного простору. Окрім того, йде війна, і я не впевнена, що зараз треба хизуватися особистим.

– У матеріальному плані вам зараз нормально живеться?

– Не можна сказати, що артисти почали жити краще, це був би нонсенс. Коли почалася велика війна, мене тримала Академія мистецтв, наш ректор дуже піклується про колектив. В перший рік я нічого не отримувала ні як актриса, ні як співачка. Потім почалися вистави, концерти, здебільшого благодійні. Війна розставила пріоритети і в цьому питанні. Зараз я вважаю, що для щасливого життя найважливіше здоров’я – твоє та твоїх близьких. А все інше – наживне. Пам’ятаю, як повернувшись до Києва з Миронівки, я першим ділом огірочків накрутила, варення наварила – підготувалася до непростої зими. І заспокоїлася: життя продовжується.

– Свого часу наробила галасу ваша еротична фотосесія для обкладинки “Бульвара”. Як згадуєте її зараз?

– Так, тоді це був вибух. Але зараз дивлюся, як теперішні дівчата фотографуються, і думаю, що мене можна назвати просто скромницею. Я не жалкую, що наважилася на таку фотосесію, тому що це моя пам’ять. У мене навіть зберігається один примірник того випуску вдома. Ну й інтернет все пам’ятає – там теж можна знайти обладинку видання.

– Олено, а що зараз вам приносить заробіток на життя?

– Я багато працюю: викладаю в Академії, маю концерти, запрошення бути ведучою та в жюрі конкурсів і фестивалів. І зрештою – театральні вистави агенції “Те-Арт”. Гастролюємо разом з Наталією Васько, Вірою Кобзар, Дарією Петрожицькою, Анною Кошмал та іншими артистами. За цей календарний рік виступів було більше, ніж днів у році. У нас все розписано до 2026 року. Причому графік постійно уточнюється – додаються нові спектаклі. Дуже чекаю осені, коли знову підуть наші гастролі. Люди приходять, дякують. Несуть квіти, якісь цукерочки, у них записки вдячності. В мене просто немає слів! Це дуже надихає та підтримує.

Тим часом у суспільстві виникають суперечки: чи на часі нині розважальний контент? Я вважаю, що життя на паузу ставити не можна. Ці тварюки-окупанти забирають у нас найцінніше – наш час. Час зустрічатися, час отримувати насолоду від того, що робиш. Вони забирають, а ми маємо не давати їм такого шансу. І коли диванні критики пишуть про театральні вистави: “Як можна стрибати по сцені зараз?”, “Що це за водевіль?”. Люди не можуть перебувати у постійній напрузі, вони мають отримувати хоч трошки повітря, що розслабляє.

Знаєте, у моєму житті були періоди, коли я кілька разів стояла просто на краю. Це були періоди, коли не розуміла, що робити далі, куди рухатися. Один з таких випадків – коли ухвалила рішення, що ми розходимося з чоловіком. Думала: і що далі? Але виросли нові крила. Я настільки звикла довіряти Всесвіту, що знаю наперед, що в мене у будь-якій ситуації все буде добре. Звичайно, наскільки це зараз можливо.