Новини 365

У перші дні російського вторгнення Геннадій Попенко, відомий український актор і телеведучий, потрапив з родиною в окупацію в Іванкові Київської області. Після звільнення селища від ворога подався в тероборону, а згодом вступив до лав ЗСУ.

У розмові з OBOZ.UA артист розповів, де зараз проходить службу, а також зізнався, як війна змінила його та рідних.

– Геннадію, що відчуваєте зараз, коли велика війна йде вже більше двох років?

– Гадаю, що війна іде з 2014 року. А оцінювати, велика вона чи мала – думаю, не варто. Бо це війна, яка несе втрати – як людей, так і територій. Навряд чи можна сказати, що анексія Криму, злочинне викрадення 27 000 кв. км є однією з подій саме маленької війни. Тому надихаюся з того, наскільки більше людей доєдналося до боротьби. Але водночас і дивуюся з того, скільки людей вважали війну з 2014 року чимось незначним і короткочасним.

– Ви з родиною на початку вторгнення провели в окупації півтора місяця, виїхавши з Києва з дочками та дружиною до її батьків у селище Іванків на Київщині. Як зараз згадуєте той час?

– Згадую часто. Це час, коли люди обернулися на інших себе. Хтось на кращу версію, хтось ні. Це дуже страшний час. Час безнадії, страху, емоційної прірви. У такі жахливі часи лише дія може тебе врятувати. Йдеться не обов’язково про героїчні вчинки. Будь-які дії, які сприяють виживанню твоєї родини.

– Останні роки – найважчі у нашому житті. Вам вдавалося в якісь дні відчувати себе щасливим? Що це були за події?

– Звісно, найбільше щастя – це обійняти усю родину. Проте найбільше щастя за короткий час обертається потім тим, що ти прощаєшся, ідеш чи їдеш вулицею, багаторазово обертаєшся, майже безперервно махаєш рукою та ховаєш сльози. Бо маєш знову повертатися на службу і лишати дівчат самих. Наодинці із їхніми проблемами, радощами. Їдеш від дітей і знаєш, що пропустиш багато важливих моментів у їхньому розвитку. Ідеш і знаєш, скільки сліз проллє та нервів втратить дружина до наступного приїзду.

Перебуваючи далеко від родини, інколи просто зупиняєшся на узбіччі десь серед балок, що ховають поміж себе дзеркальний ставок. Виходиш із машини і спостерігаєш за тим, як сокіл плавно нарізає чергове коло над твоєю головою. В такі хвилини можна було б сказати щось про щастя, але як тільки згадуєш це слово, то одразу уявляєш, у що перетвориться ця краса, якщо сюди зайде ворог. І миле маленьке село на березі ставочка стане такою ж пусткою, як і сусідні села, що є найближчими до лінії фронту.

– Якщо це можливо та безпечно, розкажіть, чим займаєтеся в ЗСУ?

– Після півтора року служби в попередньому підрозділі мене перевели до Культурного десанту. Ініціативи, які об’єднують військовослужбовців, котрі до служби у ЗСУ займалися мистецтвом, культурною діяльністю. І нині можуть приїжджати в підрозділи та як військовий військовому надавати підтримку, допомогу за допомогою культури. Так, це надто загальні слова. Але якщо коротко (а можна лише так), то виходить саме так. Проте напрями діяльності різні, підхід є глобальним і вже зараз вивчається колегами з НАТО як нова ініціатива, що не має аналогів у світі.

– Чим вас вразила військова служба, а до чого не можете звикнути досі?

– Служба – це окремий світ. Зі своїм унікальним спілкуванням, обов’язками, субординацією. Якщо не буде чіткості, лаконічності, то не буде і функціонування армії. Це можна зрозуміти, але до нового життя часом важко підлаштуватися.

– Ваша дружина Ірина не одразу підтримала ваше рішення піти до ЗСУ. Як зараз ставиться до того, що ви стали військовим?

– Після повномасштабного вторгнення, окупації дружина сильно змінилася. Мені здається, що якби їй дали можливість стріляти у ворога, то вона б ані на мить не замислилася би. Їй важко було би пояснити собі, чому її чоловік не служить в армії в такий момент. Так само і мені було би важко вигадати аргумент, чому я не в армії.

– Чим зараз займаються ваші дочки та дружина?

– Мої діти тепер не хочуть їхати в Київ з Іванкова. Старша каже: “Я тут щаслива”. Треба мати серйозні аргументи, щоб протидіяти такому твердженню. Дружина не може відірватися від волонтерського центру. Ми його відкрили у перші дні деокупації, займалися закриттям гуманітарних питань регіону. Але понад рік тому дівчата перейшли на маскувальні сітки, і роботи в них так багато, що це вже справжній конвеєр. З кількома філіями, процесом, що працює як годинник,  та індивідуальним ставленням до кожного підрозділу, яким опікуються.

– Як часто вам вдається бачитися? Чи є у вас якісь сімейні ритуали, які склалися під час війни?

– Щовечора ми намагаємося зробити відеодзвінок. Щоб дівчата змогли побачити тата. Звісно, розмова виходить заголосна, але ж це щастя – мати можливість побачити нові синці меншої чи почути про успіхи у баскетболі старшої. У нас із дружиною було багато сімейних традицій до моєї служби в армії. Але зараз тішимося із того, що маємо.

– Майже у кожній українській родині зараз є військовий. Що б ви порадили рідним, котрі відпускають на війну чоловіка, брата, сина? І що хотіли би сказати українцям, які навіть зараз, коли війна йде так багато років, вважають, що захист країни – це не їхня справа?

– Я не сприймаю людей, які можуть заявляти, що нинішня війна – це не їхня справа. Має запрацювати інститут громадянства. Паспорт повинен мати значення. Твоя країна – захищай, не твоя – їдь до своєї. А відпускати своїх рідних на війну, звичайно, важко. Але буде важче, коли всю родину та оселю знищать окупанти. А одиниці, яких залишать живими, за кілька років будуть ходити на паради з нагоди свята дружнього знищення братської України.

– Що ви думаєте про артистів-ухилянтів – публічних людей, які мають показувати приклад своїми вчинками?

– Я про них не думаю. І бажаю того ж нашому суспільству. Артист на плаву, поки про нього говорять, згадують. Якщо цього не буде, то й артиста не буде.

– Чи вірите ви артистам, які до 24 лютого 2022 року працювали в Росії, і тільки після вторгнення розірвали зв’язки з російським шоу-бізнесом?

– Чи можна не брати до уваги артистів, що включилися в боротьбу лише після 2022 року? Кожен із випадків варто розглядати індивідуально. Творчий шлях, переконання у кожного свої. І якщо в артиста є стовідсоткова щирість, розуміння минулих помилок, непідробне бажання їх виправити, то суспільство це оцінить і приймає такого митця. Якщо ж зашквари все одно тягнуться і слова розходяться зі справами, то чи варто було починати перевтілення?

– Що би ви порадили в цьому сенсі Світлані Лободі? (Геннадій був разом з співачкою протягом чотирьох років, згодом вони розлучилися і зараз у кожного своє особисте життя. – Ред.)

– Гадаю, що вона доросла та розумна людина, що не потребує моїх порад.

– Чи зустрічали ви на фронті своїх колег-артистів?

– Зустрічав. І сильно з того тішився. Хоча в більшості – це не зустрічі особисто, а несподіване натрапляння на фото у інтернеті, соцмережах. І побачене викликає ще більше поваги, яка раніше була заснована лише на творчих позиціях, а тепер множиться багаторазово. Саме з такими людьми надалі і хочеться працювати. Якось випадково на напрямку зустрівся із крутим українським кінооператором, з яким працювали разом, і дружили, і подорожували. Нині він так само займається зйомкою, але вже іншою – з висоти. І доставляє окупантам смертельні подарунки.

– Що думаєте про теперішню мобілізацію?

– Думаю, що має працювати закон. Захищати країну мають іти всі. За винятком тих, що мають відстрочку за законом. Все ж просто. Прийди та онови дані в ТЦК. Чи зроби це в телефоні. Розподілення, навчання, мобілізація і демобілізація – все має бути в законі. Але таке враження, що прозорий механізм не потрібний нікому. Ухилянти не хочуть актуалізувати дані, законотворці не хочуть окреслити важливі питання. Наприклад, демобілізацію.

– Як ведучий програми “Загублений світ”, у якій часто розповідається про надприродні, нереальні явища та події, в житті в містику вірите?

– Вірю, що людина багато чого не знає.

– Письменник Василь Шкляр розповідав нам в інтерв’ю, що на фронті дуже часто нашим хлопцям допомагають природні сили. Ви не стикалися з такими історіями?

– На війні навіть той, хто не вірить у Бога, носить хрестик, вервечку або нитку на руці. А подекуди все заразом. І дитячий малюнок у внутрішній кишені. Але найкраще на фронті допомагає твоя військова підготовка. Навчені товариші, порозуміння в підрозділі. Достатня кількість БК та засобів ураження.

– Востаннє ви приїздили до Києва на презентацію фільму “Будинок “Слово”. Нескінчений роман”, де знімалися в ролі літератора Михайля Семенка. Що ви про нього знали до зйомок?

– До зйомок ми з Михайлем знайомі не були. Здебільшого це моя провина, а не його. Навіть навчаючись на гуманітарному курсі в ліцеї, ми не проходили творчості більшості письменників Розстріляного Відродження. Тому знайомством із Семенком було неочікуваним. А ще це був виклик. Адже режисер не бачив мене у цій ролі. Тому довелося попрацювати із пошуком образу. А до того – із пошуком інформації про найвідомішого українського футуриста. А це було найважчим пунктом. Відео, кінохроніки із Семенком – немає. Аудіофайлів – так само. Розстріл поета стався у 1937 році, і на той момент всі ці технології давно використовувалися. Проте радянські спецслужби знищували не лише видатних українців, а й спогади про них.

– Ми розмовляємо з вами напередодні ювілейної дати – 16 червня вам виповниться 45 років. Як відзначаєте дні народження в ці непрості роки? І яким буде теперішнє свято?

– Мене відпустять, але не додому – на зйомки телепроєкту “Загублений світ”. Заздалегідь підготував офіційні листи до командування, щоб на кілька днів мати можливість виїхати в Київ. Гадаю, що мої дівчата зможуть до мене приїхати. Ось так ми і побачимося. Тепер таке наше життя: короткі зустрічі, швидкі, але міцні обійми, і знову розставання.

Відзначати особисте свято не хочу, бо вважаю, що зараз це не на часі. Просив близьких не готувати подарунків. Хоча… Якщо буде ще кілька малюнків від донечок, то це будуть найпотрібніші і найважливіші презенти в моєму житті. А стінка біля мого ліжка ще має трохи вільного місця для їхньої творчості.