«Картопля, засмажена сином-першокласником, була для мене найсмачнішим делікатесом»: спогади мами про загиблого нацгвардійця з Волині Андрія Хрябченка
Коли почалася повномасштабна війна, Герой з Волині Андрій Хряченко не став ховатися і чекати, поки його призвуть, як це роблять зараз деякі чоловіки. А вже вранці стояв під військкоматом, аби захисти свою землю від ворожої орди. За це і віддав своє життя…
Андрій народився 13 серпня 1975 -го року у Нововолинську. Тато, його Олександр Михайлович, нині – покійний, багато років пропрацював під землею на шахті №3, мама – Людмила Євстахіївна, трудилася у сфері торгівлі. Коли малому Андрійкові виповнилося рік і сім місяців, у нього народився менший брат Віктор, а коли хлопець пішов у перший клас – сестра Надійка, пише vsn.ua
Пані Людмила з усмішкою розповідає, як після народження меншого братика, старший син дуже серйозно заявив: «Мама, я вже великий! Я – сам!» І ніколи після цього не попросився вже на руки.
«Він дуже любив своїх менших братика та сестричку, завжди допомагав мені доглядати за ними, хоча й інколи не обходилося без казусів. Якось я пішла в магазин, попросивши Андрійка приглянути за меншими. Повертаюся додому, а в квартирі – тиша.
«Щось сталося?» – питаю. «Ні, мамо, нічого», – відповідає Андрюшка, ховаючи очі. А згодом признався, що хотів поправити сестрі ковдрочку і став на колесо. Візок перекинувся, і дівчинка опинилася на підлозі. Та все обійшлося добре. Тому я заспокоїла сина, пояснивши, що нічого страшного не сталося. Бувало, принесе зі школи пів апельсинки. «Це – для сестрички», – каже», – зі сльозами в очах згадує жінка.
А взагалі, за її словами, Андрій мав наполегливий і досить напористий характер, але це не заважало йому бути щирим і люблячим сином та батом, з повагою ставитися до старших і ніколи не бути байдужим до чужої біди. Мама була для нього незаперечним авторитетом, і хлопець завжди старався її чимось порадувати і зробити для неї щось приємне.
Найдорожчою людиною була мама
«Одного дня, коли старший син навчався у першому класі, я, залишивши на нього менших дітей, вийшла в магазин. А коли повернулася, Андрій похвалився, що сам приготував сніданок, насмаживши картоплі. Смажив він її на воді, але ця картопля була для мене найсмачнішим делікатесом» , – пригадує випадок з дитинства сина мама Героя.
Навчався хлопець у ЗОШ №1. Закінчивши школу, наслідуючи тата, відразу влаштувався на роботу прохідником на шахту №5. Потім пішов на строкову службу в армію. На жаль, пані Людмила не пам’ятає, в яких вічках він служив. Трагедія з сином дуже вплинула на її пам’ять.
Повернувшись з армії, Андрій знову пішов працювати під землю. Згодом він зустрів дівчину на ім’я Ольга, з якою через кілька місяців узяв шлюб, гадаючи, що проживуть у любові та злагоді все життя. Невдовзі у молодят народилася донечка, яку батьки назвали Анею. Та сімейне життя не склалося, і коли Анічці виповнилося дев’ять років, подружжя розлучилося.
Копальню, на якій працював Андрій, закрили і чоловік перейшов на «Бужанську», а потім – на десяту. Під час роботи у шахті з ним стався нещасний випадок, в результаті якого чоловік отримав серйозну травму хребта. Пролежавши тривалий час у лікарні, він потім місяць, отримуючи регрес. Згодом через затримку зарплати розрахувався з підприємства і став підробляти на різних посильних роботах.
Пішов на війну одним із перших
А тоді настав жахливий світанок 22-го лютого, коли Україна прокинулася від вибухів бомб і снарядів…
Уже вранці 46-річний Андрій Хрябченко стояв під військкоматом, аби піти на війну добровольцем. А тим часом удома на нього вже чекала повістка. Зарахували його солдатом Національної гвардії України. Тож 27-го лютого чоловік відбув у частину. Підрозділ, в якому випало служити Андрієві дислокувався в містечку Вараш, що на Рівненщині, охороняючи кордон з Білоруссю.
Там чоловік разом з побратимами простояв рік, а потім їх перекинули на Донеччину, – спочатку – в Соледар, а потім під Бахмут. Взимку та навесні 2023-го місто стало епіцентром найзапекліших боїв і остаточно отримало позивний «Фортеця».
Війська ПК «Вагнер», які були основними силами, намагались захопити місто. Вони гатили по місту та позиціях наших воїнів з усіх видів ствольної та реактивної артилерії, намагаючись взяти Бахмут у кільце.
Третього березня 2023-го року був теж такий обстріл. Ворожий вогонь був таким щільним, що не давав нашим бійцям підняти голови. Один зі снарядів розірвався неподалік Андрія…
Та вірний друг і земляк Володимир Гасюк («Воха») (загинув 24-го серпня 2023-року на Запоріжжі) не залишив тіло мертвого побратима – виніс його з поля бою, а би рідні могли його достойно поховати.
«Прощавай, Брате! Ти багатьом допоміг вийти з пекла! Герої не вмирають!» – написав він у день похорону Андрія на своїй сторінці у Фейсбуці.
«Я дізналася про смерть сина із повідомлення в Інтернеті, але спершу не повірила. Зателефонувала до Володі, і той підтвердив, пояснивши, що повернувся і особисто виніс його мертвого з під обстрілу. А наступного дня принесли сповіщення з військкомату…», – ковтаючи рясні сльози, пригадує Людмила Євстахіївна.
«Мій тато – Герой і патріот»
Похоронили 47-річного Андрія Хрябченка на Алеї Героїв у районі другої шахти. Указом Президента України від листопада 2023-го року він нагороджений орденом «За мужність» третього ступеня (посмертно).
«Сьогодні рік, як тебе немає…Ще зранку рік тому я чула від тебе: «Привіт, Ксенія!», а потім ти віддав життя, рятуючи побратимів. Я не знала, що ви в Бахмуті… Ви не признавались, щоб не хвилювати мене. Потім мій Володя Гасюк сказав, що тебе вже немає, що він виніс тебе мертвого з під острілу. Сумую за тобою, «Карамаз»!» – написала в річницю загибелі друга сім’ї дружина «Вахи» Оксана Гасюк – Гринчук.
Часто згадує свого тата і його донька Аня. Зараз доньці Андрія уже 22 роки. Вона навчається на магістратурі факультету комп’ютерних та інформаційних технологій у Нововолинському відділенні Західного Тернопільського ТНЕУ (Західний науніверситет), а у вільний час разом із мамою збирає кошти на дрони, тепловізори, автівки, глушники та інше спорядження для української армії.
«Для мне мій тато завжди був дуже добрим, терпеливим, ніжним і люблячим. Словом, найкращим у світі. Ми часто разом їздили рибалити на Буг, збирали в лісі гриби і відпочивали на Світязі. А ще він був дуже відповідальний та патріот своєї країни. Він знав, куди йшов і чого йшов. Коли він лежав поранений в Луцьку у госпіталі, ми часто зустрічалися. І я на все життя запам’ятала його слова про те, що він іде воювати зате, щоб його донька ніколи не бачила війни і жила в мирній і процвітаючій країні», – схвильовано ділиться думками Аня.
Валентина САВЧУК
Comments (0)