Новини 365

«Вважав, що це не може статися за жодних обставин»

— Анатолію, яким був для вас початок великої війни?

— Я до останнього не вірив, що вона буде можлива. Вважав, що це не може статися за жодних обставин. 23 лютого 2022 року у нас йшла вистава «Наталка Полтавка». Після її закінчення до мене до кабінету зайшли колеги, які були налякані останніми новинами. Пригадую, я їм сказав, що це неможливо. Наступного дня у нас була планова вистава, у мене мали відбутися репетиції. Але ранок усе змінив.

— Ви прокинулися від вибухів?

— Ні, я нічого не чув. Прокинувся, подивився на телефоні час і побачив багато повідомлень, пропущені виклики — від мами, друзів. Мама була в будинку під Києвом, я вирішив, що треба терміново до неї їхати. Щоправда, перед цим довелося простояти чотири години на заправці. Я весь час відстежував, як розвиватимуться події й ввечері 24 лютого все ж таки вирішив відвезти родину на західну Україну. 20 годин ми їхали до Мукачева. Зазвичай я цю дистанцію долаю за вісім годин. До речі, того дня, вперше за багато років, знову пив каву. Щоб не заснути за кермом.

— Тоді дорогами було багато блок-постів.

— Так, з’явилися «змійки» з машин. Але я розумів, що треба відвезти рідних до безпечного місця. Планував одразу повернутись до Києва, але швидко стало зрозуміло, що найближчим часом працювати не зможемо. Ми зняли в Мукачеві квартиру, і я повернувся до Києва у квітні.

— В надії відкрити Національний оперний театр?

— Так. Ми зустрілися з директором театру Петром Яковичем Чуприною та ухвалили рішення про відновлення роботи. Пам’ятаю день, коли я прийшов до свого кабінету в театрі й звідти провів відеозум з оперною трупою. Артисти тоді були у різних містах України, хтось за кордоном. Але та розмова стала дуже важливою для всіх — колеги побачили, що я на місці, у робочому кабінеті.

Звичайно, нам потрібен був час на розгойдування — відновити сезон ми вирішили 21 травня 2022 року. То була субота і дата припадала на День Європи. Мені здалося, що це буде дуже символічно. Ми відкрилися «Севільським цирульником», а 22 травня йшла «Наталка Полтавка».

«З оперної трупи не повернулося три солісти»

— Отримати дозвіл на відкриття театру під час активної військової фази було, мабуть, досить складно.

— Ми мали узгодити все зі службою з надзвичайних ситуацій. Отримати офіційний дозвіл на кількість людей у ​​залі для глядачів. Досі ми приймаємо лише 459 осіб замість 1304. Саме стільки людей вміщує наше укриття. Під час повітряної тривоги ми зупиняємо виставу та спускаємось у притулок, потім продовжуємо. На жаль, таке іноді буває. Але глядачі все розуміють.

Пам’ятаю, коли у квітні ми ухвалювали рішення про початок роботи, сиділи з Петром Яковичем у його кабінеті та дивилися у вікно на перехрестя Богдана Хмельницького та Лисенка. Там бачили лише три ворони та собаку. Тоді ми запитували себе: хто піде в театр? Вирішили спробувати, зробили онлайн-продаж на чотири вистави. Протягом трьох днів усі дати було продано повністю. Пам’ятаю, в ті перші дні я часто виходив у перерві в зал і питав глядачів, чому вони прийшли на виставу. Суть відповідей була однакова: театр дає людям можливість хоча б на кілька годин перенестись у те довоєнне життя. Думаю, у цьому і є зараз наша місія.

— Трупа зібралася знову у повному складі?

— З оперної трупи не повернулося три солісти. Чоловіки. Не говоритиму хто, нехай це залишиться на їхній совісті. Але ми змогли повноцінно працювати, і зараз у нас вистави тривають чотири дні на тиждень. Ми навіть випустили кілька прем’єр, серед яких «Травіата», яку я став готувати ще до війни. За час повномасштабного вторгнення були гастролі в Японії, зараз плануються в США.

Ще до війни я розумів, що треба створювати українську оперну виставу для дітей. Тоді замовив чудовому українському композитору Юрію Шевченку оперу «Кіт у чоботях». Три роки тривала робота над партитурою. Юрій Валентинович приніс мені її за десять днів до повномасштабного вторгнення. На жаль, наприкінці березня 2022 року його не стало. Вистава була поставлена ​​на сцені в жовтні 2023 року моєю талановитою колегою Оксаною Тараненко, у чудовій сценографії Марії Левитської.

— Російський репертуар виключено із театральної афіші?

— Це позиція моя та всього колективу — ці твори не можуть звучати на нашій сцені!

— Бомбосховище Національної опери навіть стало героєм одного з українських серіалів. Воно було збудовано давно?

— Насправді це приміщення гардероба, яке сертифіковане як укриття — мінус перший поверх, залізобетонні перекриття. Там є доступ до води, достатньо виходів, але може приймати лише 459 осіб. На жаль, локаційно від метро ми розташовані далеко. Інакше ми відкрилися б повною залою.

«Батьків звали переїхати до москви кілька разів»

— Що дає вам зараз сили?

— Колектив, який став дуже згуртований. Нині це відчувається ще сильніше. Це реально моя друга родина. Кожну виставу зал практично заповнений — я бачу, що наша справа потрібна і затребувана. Що може бути краще?

— Війна багато чого змінила у житті людей.

— Ми стали контрастніше ділити все на добро і зло. Зникли розмиті грані. Стало все чіткіше. Планувати життя все одно продовжуємо. Інша річ, що ми готові до змін.

— Чи був момент, коли було страшно?

— Напевно, ні. Першого дня був момент розгубленості. Потім треба було зібрати себе «докупи» і приймати рішення. Потім для мене важливо було прийти знову до свого кабінету та оголосити, що ми відкриваємося. Впевнений, те рішення було правильним.

— За два з половиною роки багато хто звик до тривог, вибухів…

— І я до всього звик. Мене не лякають тривоги. Вдома, буває, можу її проспати. Мабуть, немає страху, але є втома. Але вже є як є.

— У Києві були прильоти і по центральній частині, де знаходиться театр.

— На щастя, біля театру нічого не сталося. Але нещодавно я опинився неподалік місця, де впав уламок на заклад освіти культурної сфери. Їхав у машині у справах бульваром Лесі Українки, почалася тривога, і за кілька хвилин я побачив стовп диму. Потім поїхали «швидкі». Я взагалі фаталіст, завжди покладаюся на долю. Вважаю, кому судилося згоріти, не втопиться.

— Думаєте, що сьогодні сказав би ваш батько, уродженець Донецька, знаменитий оперний співак Анатолій Солов’яненко?

— Навіть боюся про це думати. Ця історія для мене розпочалася ще раніше. 2016 року в Донецьку померла рідна молодша сестра батька. Ми не могли з нею попрощатися, передати гроші. Я тоді думав, що б сказав батько, не кажучи про те, що це рідний край, з яким у нього все пов’язано. Це була б найважча історія. У мами дитинство пройшло у Бахмуті. Вона теж важко переживає все, що відбувається.

— Був час, коли їм пропонували переїхати до москви.

— Але батько був мудрою людиною і розумів, що йому не треба туди. Їх із мамою звали переїхати до москви кілька разів, але вони відмовлялися. Для тата було важливо жити та працювати саме в Україні.

— Вже думали, якою виставою відзначите нашу Перемогу?

— Думаю, це буде концерт. Дай Боже, щоб ми вже найближчим часом склали його програму. Отже з нетерпінням чекаємо на цю дату і наближаємо нашу Перемогу.