Новини 365

Житель Івано-Франківська Андрій Даньо, пішов добровольцем на війну в перші ж дні широкомасштабного вторгнення РФ в Україну. 28-річний чоловік не мав жодного військового досвіду і навіть не проходив строкову службу в мирний час, втім, як запевняє сам військовий, бути воїнами — закладено в генах українців. Історична пам’ять зіграла свою роль і у випадку з Андрієм: чоловік громив російських окупантів на найскладнішій ділянці фронту — в лісах Кремінної. Однак згодом боєць отримав важке поранення і сила войовничого духу тепер допомагає військовому вже в іншій боротьбі: за своє здоров’я.

Своєю історією чоловік поділився з “Телеграфом”.

Українська мотивація

До “великої” війни Андрій Даньо працював в сфері телекомунікацій, потім заробляв на життя тюнінгом позашляховиків. Інформаційне тло напередодні повномасштабної війни сформувало у чоловіка розуміння, що зосередження великих сил ворога на кордоні — це не просто гра м’язами, а підготовка до реального нападу.

— Вірив і розумів, що напевно, так і буде. Звісно, не хотілося, але десь вже в грудні 2021 року було зрозуміло: щось готується недобре, — згадує Андрій.

Вже тоді, на початку зими 2021 року чоловік прийняв для себе рішення — якщо росіяни перейдуть кордон, то він не стоятиме осторонь, а піде у НГУ. Так і сталося.

— 24 лютого я всі свої справи закінчив, і вже 25 лютого прийшов у військову частину, — каже боєць.

За запрошенням товариша-військового чоловік потрапив в 50-й полк Нацгвардії ім. полковника Семена Височана. Сам же Андрій ніяких військових навичок не мав, окрім незакінченої військової кафедри та занять страйкболом.

— Можна сказати, що тоді у мене була якась українська мотивація. Прийшли недобрі люди на нашу землю, хочуть диктувати свої умови, щось розказувати… Ну, то треба захищати свою державу, свою землю. Ось і вся мотивація, — пояснює військовий.

На початку служби Андрій проходив загальне навчання, готуючись потрапити в піхоту.

— А потім постало питання дронів. У нас з’явилися повноцінні штатні посади, і ми почали розвиватися фактично з нуля. У нашій частині був ще перший Mavic, який принесла якась волонтерка, і все. Він припадав пилюкою на складі і ніхто ним навіть не займався. Ми знайшли людей, які трошки в тому тямлять, і почали навчатися, — розказує боєць.

Двічі похований

Так Андрій отримав кваліфікацію аеророзвідника. Перший бойовий виліт він здійснив вже на сході й одразу на одному з найпекельніших напрямків української оборони — в Серебрянському лісі, який військові поміж собою називають “Ліс чудес”.

— Там бої постійно. Дуже складний напрямок. Це ліс, дуже мала дистанція до ворога і дуже все інтенсивно. По техніці ворога працювати важко. Їхня техніка працює відкрито, тому що ліс прикриває її від дронів. Дистанції бою досить короткі, можна камінням кидатися. Між позиціями метрів 100-150. Нема ніякої “сірої” зони в два-три кілометри. Там “сіра” зона — 100 метрів, — каже військовий.

Крім того, в горнило війни на цьому напрямку ворог постійно підкидав підготовлені сили.

— На нашому напрямку були “Барс” (бойовий армійський резерв ВС РФ. — Ред.), частково — “Ахмат”, а в основному проти нас у перші місяці кидали десантників. Потім їхні десантники закінчились і вже пішли “чмобіки”. Але все одно основна сила на штурмах — це спецпідрозділи. І армія їхня була підготовлена і забезпечена технікою та боєприпасами в рази більше, аніж ми. На один наш пост — їхніх десять. Там танк сміливо приїжджав два-три рази за добу на позицію, розстрілював цілий боєкомплект (а це приблизно 30 снарядів), і їхав геть. А ми економили на всьому, — ділиться співрозмовник.

Шалений тиск окупантів врешті призвів до того, що в квітні 2023 року чоловік отримав важке поранення.

— В той день у нас була задача працювати через річку Сіверський Донець. І на моменті підготовки до вильоту вийшло так, що я не був в укритті, і мені прилетіло. Маю підозру, що це був СПГ (станковий протитанковий гранатомет. — Ред.), бо фактично прилетіло без звуку. Дуже близько вибух був і майже без уламків, — згадує військовий.

Вибухом нацгвардійцю відірвало руку. Побратими Андрія одразу подумали, що товариш загинув, однак чоловік обізвався, що живий, тож був евакуйований в лікарню.

— Вибух дуже пошкодив м’яз на нозі. Крім того, нога була зламана в декількох місцях і в лікарні почали відмовляти нирки. Я був два дні на діалізі, а потім прийшли лікарі і сказали, що треба ногу ампутувати, бо не “витягнуть” мене. Тобто особливих варіантів у мене не було, — розповідає чоловік.

У цей час матері Андрія — Світлані — з військкомату принесли звістку, що її син… загинув. Так нацгвардієць був “похований” вдруге. Та на щастя, після ампутації ноги, чоловік зміг зачепитися за життя і почав боротьбу вже за своє здоров’я.

Нація воїнів

Військовий зізнається, що морально пережити втрату двох кінцівок хоч і було складно, але не трагічно, адже чоловік знав про сучасні можливості протезування і що люди навіть з такими важкими травмами мають можливість вести насичене життя.

— Але я втратив зір. Одного ока у мене взагалі нема, а інше тільки світло відчуває, — каже Андрій.

І втрата зору стала вже серйозною проблемою. Нацгвардійцю потрібна операція по протезуванню рогівки. Її зголосились зробити лікарі за кордоном, але…

— Я подав документи за кордон, нас покликали в Нідерланди, але вже дев’ятий місяць мені нічого не роблять. Вони не можуть, чи не вміють, чи не хочуть… — скаржиться військовий.

Зараз Андрій шукає, де можуть зробити таку операцію. І виявилося, летіти за океан для цього не потрібно. Навпаки, треба повернутися додому, адже медики з Одеси погодилися допомогти, тому надія на українських лікарів. Втім, протезування рогівки, на жаль, ще не гарантує відновлення зору. Тому із допомогою спеціальних програм чоловік вже навчився користуватися телефоном та комп’ютером. Ба більше, Андрій навчився і ходити на протезі, а для людини з втратою зору це взагалі надважке випробування.

— Невеликими кроками я розходився, хоча ампутація у мене досить висока: ноги взагалі нема, а протез кріпиться через пояс. Ходити можу. Пройтися з кимось, з якоюсь допомогою, але недалеко — це можливо.Та все одно, більше віддаю перевагу візку, тому що це більш мобільне рішення в моєму випадку, бо коли немає зору, це безпечніше. Я ж не бачу поверхні, не бачу, куди можу стати і тут є проблеми, — пояснює співрозмовник.

Поряд з чоловіком постійно перебувають його мама та дівчина. Андрій мріє після відновлення допомагати ЗСУ з ремонтом і проектуванням дронів, адже складання БПЛА на кухнях, це звучить сильно, однак, за словами військового, в цій сфері потрібні спеціалісти.

— Те, що люди роблять, все одно треба контролювати. Здавалося б, там все просто: шлейфи підключив і все. Та ні! Багато чого треба перепаювати, перевіряти, тому що це військовий продукт і треба, щоб в ньому мінімально було точок відмови. Відповідно, це не можна зробити на кухні, — підкреслює нацгвардієць.

Чоловік щиро прагне перемоги, бо по-іншому не може бути.

— Якщо звернутися до нашої історії, то ми завжди були нацією воїнів. Це у нас в крові. І як історія показує, ми завжди перемагали. Це у нас в генах, — резюмує Андрій Даньо.

Отримати допомогу українцям з інвалідністю можна на сайті організації EnableMe Ukraine. Ви можете поставити запитання експерту та отримати безкоштовну допомогу у спільноті EnableMe.