Полював за ворожим танком, але той дихнув вогнем перший: снайпер з Волині, якому назавжди 27, загинув на Донеччині
«Я була така впевнена, що мій Рома залишиться живим, що зовсім не вірилось у його смерть, настільки він був цілеспрямований та упевнений в собі. Не було жодного лихого передчуття…».
Загиблий Герой з Волині Роман Юрчук народився в селі Суходоли нині – Володимирського району 5 травня 1995 року. Батько та бабуся хлопця працювали в Нововолинську на заводі спеціального технологічного обладнання, а мама вела домашнє господарство й доглядала синів. Крім Роми, у батьків був ще менший Назар. Та, коли старшому синові минуло шість років, батьки розлучилися, тож далі жінка декілька років була для синів і мамою, і татом. Усе дитинство хлопця минуло в селі й майже нічим не відрізнялося від дитинства інших сільських хлопчаків, пише vsn.ua
«З поміж інших дітей вирізнявся вродженим відчуттям справедливості»
Як розповідає пані Лілія, за характером, Роман був дуже добрий, досить спокійний, слухняний, змалечку захопився спортом, який завжди був у нього на першому місці (займався воркаутом – тренування на всі групи м’язів, яке проводиться на спортивному майданчику та являє собою акробатичні вправи на турніках тощо), ігровими приставками, а пізніше – комп’ютерами. Тож у неї не було з ним жодних проблем ні у школі, ні потім, коли подорослішав. Словом – золота дитина.
«Вчитися Рома не дуже то хотів, хоча й від народження ріс дуже розумним і кмітливим. При бажанні легко міг би стати відмінником. Від ровесників та двох менших братів (через який час жінка вийшла заміж удруге, після чого у хлопців з’явився ще один брат – Вадик – Авт.) він вирізнявся цілеспрямованістю, рішучістю, настирливістю та вродженим відчуттям справедливості. Він ніколи нікому не відмовляв у допомозі, хто б його про що не попросив. Закінчивши 9 класів, син став студентом Нововолинського електромеханічного технікуму (нині – коледж), де вивчився на механіка. Вчився він там теж не надто успішно, але викладачі завжди хвалили його за поведінку», – згадує дитячі та юні роки Героя мама.
За її словами, найменший син Вадик – копія старшого брата. Він не лише схожий на Рому фізично, але й повністю перейняв його характер та хобі – такий же цілеспрямований, упертий, іде до своєї цілі, захоплюється спортом та комп’ютерами. Навчається теж у коледжі.
Закінчивши технікум, Роман відразу ж вирішив іти в армію. Причому, це було його особисте виважене рішення, хоч і мав поганий зір (40 відсотків). Пішов у військкомат, навіть не повідомивши рідних. Дізнавшись про це, мама стала вмовляти його одуматися й не робити цього, але син наполіг на своєму.
Служив він у піхоті, – спочатку в Полтаві, а потім – у Рівному. Бувши поборником справедливості, юнак ненавидів «дідівщину», яка від скону віків була присутня в армії, тому завжди ставав на захист новопризваних солдатів, через що неодноразово був змушений відбувати позачергові наряди. На той час у Роми вже була кохана дівчина Юля, з якою ще до армії познайомився в Інтернеті. Тому через ці постійні наряди вона не завжди мала можливість провідати його у вихідні.
Одруження сина стало для матері шоком
«Мені було 18 років, а Ромі ішов двадцятий, коли ми з ним «здибалися» в «контактах». Я тоді вчилася на психолога у Волинському нацуніверситеті ім. Лесі Українки. Ми стали переписуватися, 3 травня зустрілися наяву, а 27 він пішов в армію. Додому повернувся, коли я вже була на другому курсі. 8 грудня зробив мені пропозицію, а на другий день Різдва у нас були заручини. Потім Роман поїхав у Польщу, а коли повернувся, то 4 серпня 2018 року ми відгуляли дуже гарне весілля», – пригадує найщасливіші дні Юля.
«До речі, ми були в шоці, коли дізналися, що наш Рома одружується. Адже він ніколи не ходив ні на дискотеки, ні на вечірки, вважаючи, що там йому нічого робити. Про те, що зустрічається з дівчиною, теж не прохопився жодним словом. Бувало, я їду у Володимир машиною, а він – автобусом (Юля – уродженка селища Овадне). Пропоную підвести його, відмовляється. Тож із майбутньою невісточкою ми познайомилися лише на заручинах. Та найбільше я була вражена, коли на весіллі побачила, як молодята танцювали весільний танець. Рома і танець, – це було щось на межі фантастики. Він танцював настільки гарно та зворушливо, що мені аж перехопило подих», – посміхаючись, додає пані Лілія.
Оскільки Роман з дитинства займався спортом і був абсолютно байдужий до алкоголю та тютюну, то у війську він теж постійно брав участь у різних армійських змаганнях, за що отримував грамоти й подяки від командування.
Понад усе мріяв про власну квартиру та автомобіль
Повернувшись через півтора року зі служби, юнак поставив перед собою ціль – за два роки придбати квартиру. Сказав навіть, що не народжуватиме дітей, поки не створить для них комфортні умови. Тому влаштувався на роботу на завод спеціального технологічного обладнання. Та це були важкі роки, коли люди місяцями не отримували зароблене. Тож, зрозумівши, що тут йому власне житло не «світить» ще багато років, через два місяці розрахувався і поїхав на заробітки в Польщу, де на той час уже працювала в готелі мама. Аби здійснити мрію, юнак удень працював на будові, а ввечері підробляв офіціантом у ресторані.
Після одруження, аби швидше придбати власне житло, Роман запропонував дружині перевестися на заочне відділення і їхати до нього в Польщу. Вона погодилася, влаштувавшись головною покоївкою у п’ятизірковому готелі поблизу Балтійського моря. Там же працювала і пані Лілія.
Робота Юлі дуже подобалася, були гарні умови. Роман теж перейшов на постійну роботу в ресторан готелю і почав учити англійську мову, щоб можна було краще спілкуватися з іноземними постояльцями. Заробляли молодята непогано. Тож трикімнатну квартиру вони придбали навіть раніше, ніж планував Рома. Потім знову поїхали на заробітки, щоб мати кошти на ремонт, але змушені були повернутися додому через інфекцію ковіду. Через який час, коли хвороба пішла на спад, знову вернулися в готель, висилаючи матері гроші на ремонт свого сімейного гніздечка. В Україну повернулися через рік і відразу ж купили ще й автомобіль. Словом, усе в молодого подружжя склалося як найкраще: лише живи й радуйся, але пожити в новій гарно відремонтованій і вмебльованій оселі Роману вдалося лише два тижні. В Україну прийшла велика війна. Не зміг він натішитися й омріяним авто…
Добровільно пішов у військкомат, попри поганий зір
«Цієї ж ночі син узагалі не лягав спати – дивився телевізор, а вранці, 25 лютого, вирушив у військкомат. Я тоді ще мешкала в Суходолах. І коли Юля зателефонувала й повідомила, що Рома збирається на війну, приїхала до них. Та наші вмовляння й благання не принесли результату. Рома був надто впертий, аби прислухатися до них», – сумно зауважує Лілія.
Тиждень їхня 14-та бригада ім. князя Романа Великого, якою командував полковник Олександр Охріменко, пробула у Володимирі, а потім вирушила на передову в Київську область, де вже йшли жорстокі бої за столицю України в районі Макарова, Малина та інших населених пунктів Київщини та Житомирщини. Не дивлячись на те, що в Романа був поганий зір, його зарахували в снайпери. Коли ж російським варварам не вдалося захопити Київ за три дні, і на трасі «Житомир – Київ» ворог був відкинутий, підрозділ, у якому воював Роман Юрчук, перекинули на Херсонщину, а згодом – після короткого перепочинку в місті Ізюм, бійці звільняли Харківщину.
Остання зустріч із сином та чоловіком
«На війні син зустрівся зі своїми земляками з Нововолинська Сергієм Трохимовичем та Андрієм Кицюком. Хоч всі вони навчалися раніше в технікумі, але зустрілися лише на війні. В одному з боїв на сході, Рома у червні 2022 року був сильно контужений (є відео, де розповідав комусь із хлопців, що не міг потрапити додому) і проходив реабілітацію в госпіталі у Луцьку. Після виписки з 12 червня перебував у частині у Володимирі та кілька днів приїжджав на ніч додому. І постійно рвався назад до побратимів. Я тоді перебувала в Польщі й дізнавшись про це, хотіла приїхати, але він став мене відмовляти. Мовляв, тут є Юля. А мене так чомусь тягнуло додому. Та й на роботу треба було виходити (пані Лілія працювала продавцем у магазині «Аладін»). Тож уже о 6-й годині ранку була на кордоні. Їхала машиною цілу ніч. Зателефонувала до Юлі, і вона сказала, що вже попрощалася з Ромою у Володимирі», – пригадують, доповнюючи одна одну, мати з дружиною.
Діставшись до міста, пані Лілія таки встигла зустрітися зі своїм первістком. Роман був дуже радий та щасливий, що зміг побачитися з мамою. Обійнявши неньку, просив, аби вона допомогла Юлі з реєстрацією машини своєї мрії, яку йому перегнали із Франції, і яка стояла у Володимирі. Просив також, аби вони обоє їхали додому й не проводжали його далі.
Танк дихнув вогнем першим…
Того ж дня він відбув у свій підрозділ на Донеччину, де 5 серпня 2022 року загинув, полюючи з гранатометом за ворожим танком. За цим танком, який постійно роз’їжджав перед їхніми позиціями, не даючи бійцям підняти голови, Рома полював декілька днів. Відходячи з позиції, побратими просили його закруглятися, але він сказав, що побуде ще кілька хвилин, аби, нарешті, вполювати залізну потвору. Але танк дихнув вогнем першим…
«Ще об 11-й годині ранку син розмовляв телефоном зі своїм батьком. А якраз напередодні його загибелі помер 44-річний тесть Назара, і я була на похороні. Тому, коли після похорону, я приїхала до Юлі, і у квартиру прийшли двоє чоловіків з військкомату з дівчиною, подумала, що вони прийшли перевіряти телефон. Я була така впевнена, що Рома залишиться живим, що зовсім не вірилось, що він може загинути, настільки він був цілеспрямований та упевнений в собі. І досі не віриться. Юля теж того дня була в настрої. Не було жодного лихого передчуття. Тож, коли ми відкрили двері, й дівчина попросила води, спокійно пішла за водою й телефоном…», – витирає набіглу сльозу Лілія Анатоліївна.
Тіло Романа з деякими проблемами із транспортом жінкам допомогли доставити додому шурин пані Лілії та волонтер Валерій Курстак. Дорогою вони ще забрали кількох наших хлопців, один з яких був без голови. Як вони згодом розповідали матері, загиблі лежали в морзі насипом, і по фото юнака важко було впізнати. І це було дуже страшно. Тож пані Лілія, пам’ятаючи слова сина: «Мамо, я у тебе найгарніший», не захотіла дивитися на нього мертвого та понівеченого, коли його привезли додому. В її пам’яті він назавжди залишився молодим і красивим.
Поховали Героя 9 серпня на старому цвинтарі в селі Суходоли.
За виявлену мужність та героїзм указом Президента України він посмертно нагороджений орденом «За мужність» третього ступеня та Князівським хрестом Героя «Навіки в строю» від командування частини. Роман Юрчук також обраний Почесним громадянином міста Володимира.
Минуло два роки…Та серця матері та молоденької удови не хочуть змиритися з тим, що Роми вже з ними немає, й досі живуть надією, що колись вони зустрінуться з рідною людиною, хоча б на небесах. Юля уже кілька років працює психологом в ліцеї №4 ім. Т. Г. Шевченка. Брат Роми Назар мешкає зі своєю родиною у Володимирі, подарувавши бабусі онука, якому нині вже три роки. Нещодавно він переніс важку операцію, тож мати переживає, щоб з ним усе було добре. Найменший Вадик, наслідуючи старшого брата, навчається у коледжі.
Фото – з сімейного архіву
Валентина САВЧУК
Comments (0)