Новини 365

14 червня в результаті репатріаційних заходів тіло нашого земляка повернули на територію України, – пише районна громадсько-політична газета «Ратнівщина».

Біль розпачу знову оповив серця рідних, коли їм сповістили, що все-таки Артем загинув. До останнього вони надіялися і вірили, що він у полоні, що рано чи пізно його обміняють, як і інших полонених. Обміняли… Тільки повернувся додому не з квітами для мами, сестричок і коханої, а в домовині.

24 червня кортеж із тілом полеглого захисника зустрічали ратнівчани навколішках із квітами. 25 червня новопреставленого воїна Артема відспівали у храмі Різдва Пресвятої Богородиці смт Ратне священники Ратнівського благочиння.

Про те, як хлопець опинився на війні та яким був при житті, розповіла його сестра Тетяна Миселюк, яка, здається, відчувала його кожною клітинкою тіла, бо росли разом і навіть у самостійному житті постійно трималися один одного, допомагали і підтримували.

– Артем дуже хотів служити, – пригадує Тетяна. – Постійно казав, що якщо йому не дадуть повістки, то він сам піде в армію. На той час він працював на заводі «Модерн-Експо» в Луцьку, за фахом був електрозварювальником (закінчив Луцьке вище професійне училище будівництва та архітектури). – У листопаді 2020 року йому в Ратне принесли повістку. Він пішов на строкову службу, але через чотири місяці перевівся на контракт у Луцьк в Національну гвардію, тобто в нацгвардії він ще з 2021 року. По званнях був солдатом, старшим солдатом, сержантом і останнє звання в нього було старший сержант, командир відділення. Протягом 2022 року отримав три подяки – дві від командира патрульної роти за старанність, сумлінне виконання службових обов’язків як кращий начальник військового наряду, та від голови Луцької райдержадміністрації з нагоди Дня захисників та захисниць України.

Сестра розповідає, що на момент початку війни Артем був у Луцьку, в частині, на своєму посту. Коли почалося повномасштабне вторгнення, він одразу всіх обдзвонив (друзів, рідних) і дав чіткі настанови щодо того, що потрібно робити, – збирати валізи, але зберігати спокій. До січня 2024 року так і служив у Луцьку. А 3 січня 2024 року Артема разом з молодими побратимами перевели у військову частину в Калинівці на Вінниччині.

– 9 січня їх відправили на навчання на Запорізький напрямок, – відтворює події Тетяна. – Їм там показували, щось вчили, бо як такого бойового досвіду вони не мали. Там були ще хлопці з Луцька менші за Артема. Останній раз ми спілкувалися з ним 18 січня. Він говорив з мамою, з нареченою Яною, зі мною. Сказав, що завтра мають їхати знову на навчання. А вже о третій ранку 19 січня Артем зателефонував до Яни і сказав, що їх везуть на завдання і якщо він не вийде на зв’язок, щоб його шукали. Так і сталося. Жодної звістки від нього більше не отримали. Їх на позиції не мали відправляти, бо вони ще були без досвіду. Ми йому купували тактичні костюми, берці, щоб забезпечити необхідним обмундируванням. Щось в Україні, щось із Польщі діставали. Ті берці, що в Польщі купила сестра Валерія, так і не встигли передати, бо брат зник. Наскільки нам відомо, на завдання мали йти інші хлопці, але вони написали відмову, і командир забрав саме тих п’ятьох, які щойно прибули Луцька. Серед них і наш Артем. Коли почали з’ясовувати, як так трапилося, що вони опинилися на «нулі», в координаціному штабі нам повідомили, що брат був старшим сержантом, а отже мав досвід, і їх забезпечили всім необхідним.

Уже наступного дня, 20 січня, рідним повідомили, що Артем зник безвісти. 21 січня прийшов офіційний лист. До них доходили чутки, що всі хлопці у ту ніч загинули, але серце і розум відмовлялися вірити. Все одно була якась надія, що трапилась помилка. Можливо, в полоні чи поранений. Як тільки якась ниточка з’являлася, як тільки хтось говорив про полон, рідні зверталися в усі можливі організації, розкидали повідомлення по всіх групах у соцмережах, брали участь у зустрічах з координаційним штабом в онлайн форматі. Та відповіді не було.

– 27 січня я зв’язалася зі слідчим із Запорізького моргу. Скинула йому Артемові дані, фотографії. Відмінною рисою було те, що у нього було багато татуювань. Слідчий обстежив усі тіла, однак брата серед них не було. Але після обміну тіл між російською та української сторонами, який відбувся 14 червня, той же слідчий зв’язався зі мною і повідомив, що є тіло з ідентичними татуюваннями, як на тих фото. Тоді до їхнього моргу потрапило 25 тіл загиблих на Запорізькому напрямку. Він мені скинув фото тіла Артема. З особливих характеристик у нього ще був хрестик на чорному шнурочку і берці, підписані «Hariton» – похідне від прізвища Хартонюк.

Здивувалася, що через такий відносно довгий проміжок часу тіло вдалося впізнати за зовнішніми ознаками. Тетяна підтвердила, що теж була здивована, бо при очному впізнанні змогла розгледіти частини тіла брата, на яких були нанесені татуювання. Швидше за все, тіла українських загиблих із того напрямку зберігали в моргах на підконтрольній росії території.

З моменту зникнення брата Тетяна постійно підтримувала зв’язок з батьками тих хлопців з Луцька, які були у його взводі і теж пропали безвісти. Як тільки отримала звістку з моргу, обдзвонила їх з надією, що і їхніх синів теж репатріювали. Але знайшли поки що лише Артема. Можливо, за результатами експертиз ДНК ідентифікують і їхні тіла з числа тих, хто знаходиться в морзі, а це ще додаткових місяців три часу.

– А нам пощастило впізнати Артема без експертизи ДНК, – каже сестра. – Потреби робити експертизу просто не було. Ми одразу зрозуміли, що це наш Артем. Такого брата, як Артем, треба було заслужити! Такого брата, сина, друга! Його з дитинства всі дуже любили. Він старший на два роки за мене. Завжди все, що треба було сім’ї – мені, сестричці, братикові, мамі, – все робив. Ані нашій (молодша 13-річна сестра. – Авт.), якщо щось потрібно було, все купував. Маму так само постійно підтримував, бабусю. Усіх любив!

У Ратному Артема усі знають за прізвищем Миселюк. Виявляється, Хартонюком він став лише у 16 років. Тато Артема і Тетяни Микола Хартонюк трагічно загинув, коли йому було 19 років. На той момент синові було лише півтора рочку, а мама Інна носила під серцем донечку Тетяну. Тож і прізвище у них було мамине – Миселюк. Коли ж Артем виготовив свій перший паспорт, бабуся – татова мама – попросила внука змінити прізвище на татове – Хартонюк, щоб воно не зникло, а продовжилося. Тим більше, що пам’ять про нього вони ревно берегли, хоч бачили його лише на фото.

Попри те, що молодші сестричка і братик для Артема і Тетяни нерідні по батькові, та вони дуже споріднені духовно.

– В Артема був обов’язок приїхати на день народження до Ані, вона народилася 27 червня. Він завжди брав відпустку. На початку року вже планував, що в червні йому треба вихідні, щоб привітати сестру. А якось не зміг вирватися, бо служив, то я приїхала, а він вітав по відео-зв’язку. Навіть після поховання ми зауважили, що цьогоріч він повернувся додому до Аниного дня народження. Найважче про загибель брата було сказати саме їй. Мама боляче сприйняла цю звістку, а Аня ще болючіше. Вона дуже його любила. Вона носить його речі і дуже ними дорожить. Він їй віддавав свої спортивні кофти. Для неї це надважка втрата.

Пригадує Тетяна і шкільні роки (випускник Ратнівського ліцею № 2 імені Миколи Заліпи, – Авт.), адже різниця між братом і сестрою у два роки була майже непомітною.

– Артема всі пам’ятають як усміхненого низенького веселуна. Він був дуже маленького зросту в школі, всі дівчата були вищі за нього. Був дуже кумедний. Бабуся переживала, що йому вже треба дріжджі пити, щоб підріс. А як пішов уже вчитися, працювати, витягнувся, став дуже статним, широкоплечим, високим хлопцем. Всі однокласники його любили. Такий позитивний, хороший, усміхнений, щирий, добрий і простий!

Про те, наскільки Артем і Тетяна були близькими, рідними, свідчать численні дописи в соцмережах, де на фото брат сестрі дарує квіти, обіймає і навіть вчить стріляти із рушниці.

– Це моє захоплення. Я люблю стріляти, – каже дівчина. – Одного разу ми гуляли парком у Луцьку, зайшли в тир постріляти. Я робила помилки, Артем навчив, як треба. Після того, як він зник, я дуже часто ходжу в тир стріляти. Якось так виходить, що стріляю і збиваю дев’ять з десяти мішеней. Він допоміг мені вибудувати постріл. З моменту, коли я закінчила школу і пішла в Луцьк навчатися, ми постійно були разом, в одній компанії. Додому їхали вітати маму чи сестру з днем народження разом, якийсь подарунок треба – ми разом. І жили в одній квартирі. Поки він був на службі в Луцьку, постійно купувала те, що треба, і приносила в частину. Солодощі вони називали «балабасами». Він дзвонить і просить: «Купи балабасів». Я вже йду, купую пакет великий цукерок, батончиків, вафель і несу йому до частини.

Уже під час служби у нацгвардії Артем зробив пропозицію коханій Яні. Навіть обручки купили, жити разом почали. Постійно казав, що хоче створити сім’ю, народити і виховувати дітей. Він спішив жити. І хоч майже пів року Миселюки жили в повній невідомості, Яна була разом з ними. Приїжджала в Ратне до сім’ї коханого, гостювала у його бабусі, чекала хоч якоїсь звісточки від нього. Вона стала частиною їхньої сім’ї.

Артемові Хартонюку було 23. З 20 років він був вірний військовій присязі, рвався захищати Україну. Пережив і важку особисту втрату у цій війні. Він пішов на строкову службу разом з Максимом Куцем із Заболоття. Разом підписували контракт, разом жили на квартирі, разом приймали знакові рішення в житті. Та у 2022 році Максим загинув. На блокпосту його збила машина. Артем дуже важко переніс втрату найкращого друга. Він приїжджав у Заболоття, спілкувався з Максимовою мамою, підтримував її. А через півтора року загинув сам.

Артем був мрійником. Для когось ці речі стали буденними, а для нього були такими бажаними: стрибнути з парашута, провести час у горах, та найбільше хотів побачити море і рідних завезти на відпочинок, але не встиг. Йому було небайдуже за всіх: за маму, сестричок і братика, бабусю і тих людей, з якими поєднувала доля. Усім дарував позитив і нічого взамін не вимагав.

Не можна змиритися із смертю доброї людини, тим більше, такої світлої і молодої. На похорон Героя прийшли рідні, близькі, сусіди, родичі, знайомі, однокласники, вчителі, побратими, приїхали колеги з Луцька.