Новини 365

Тамара Яніна з 2022 року, майже від початку повномасштабного вторгнення, не може похоронити свого загиблого чоловіка, бо його тіла немає. Олексій Янін, у мирному житті чемпіон України з кікбоксингу та чемпіон світу з тайського боксу, пішов добровольцем на війну ще 2014 року, а через рік увійшов до “Азову”. Загинув проти ночі на 7 квітня 2022 року під час героїчної оборони Маріуполя.

Від початку весни жінка, аби якось компенсувати відсутність змоги відвідувати могилу свого чоловіка, ходить на поховання чужих людей: провідати покійні душі й поприбирати.

“З померлими треба підтримувати зв’язок”

Тамара розповідає, що ще змалку шанобливо ставилася до цвинтарів, завжди ходила з бабусею на могилу до дідуся, прибирати там.

“Культ вшанування могили – останньої домівки людини, сформований з дитинства і я з цим росла. Завжди знала й розуміла, що могила родичів має бути прибрана. Зараз я сама доглядаю за могилами бабці й діда, і коли ходила на цей цвинтар, де вони поховані, мене надзвичайно обурювало, в якому стані кладовище, хотілося все там поприбирати. А моя особиста ситуація, коли могили мого чоловіка й досі нема, наштовхнула на таку думку – прибирання чужих могил”, – пояснила Тамара Яніна.

Коли ми востаннє спілкувалися з Тамарою Яніною два роки тому, тіла чоловіка Олексія так і не знайшли. Ситуація досі незмінна. Воїн стояв на захисті Маріуполя.

“Надія на те, що тіло ідентифікують і що воно є на підконтрольній Україні території, з кожним днем гасне. Розумію, що, швидше за все, його й не повернуть. Ця ситуація підштовхнула мене до роздумів про те, що я маю бажання і можливість прийти, але не маю могили. А люди, які мають могилу рідних, не приходять. Не маючи можливості, чи з інших причин. Але в першу чергу йдеться про те, аби провідати померлих родичів, запалити лампадку. Така ідея сформувалася сама собою”, – ділиться думками про своє рішення жінка.

Як вона пояснює, її робота спрямована й на тих, хто, можливо, не має душевних сил прийти на цвинтар.

“Мені хочеться якось це компенсувати й допомогти таким самим людям, як я, лиш у трошки іншій ситуації. А коли вже вивела в інформаційну площину свою діяльність і оприлюднила той факт, що саме я цим займаюся, то отримала багато схвальних відгуків і слів підтримки”, – каже вона.

Зараз замовлень багато немає, але Яніна переконана, що люди, які потребують її послуг, знайдуться. Працює вона над прибиранням могил у Хмельницькому та Хмельницькій області, далі свою діяльність розширювати поки не планує.

“Померлі родичі не мають бути забуті, і саме війна підкреслила це розуміння, бо померлих і загиблих стало в рази більше. Українці зараз, як ніколи раніше, так близько зіштовхнулися зі смертю, якщо не у власній родині, то в сім’ях знайомих чи друзів. Ми відчули цю смерть і війну. А з нашими родичами і близькими, яких немає вже у цьому світі, треба підтримувати зв’язок”, – зауважила вдова Олексія Яніна.

Прибрати могилу загиблого воїна – душевне покликання

У селах, розповідає, було б навіть символічно доглядати за покинутими могилами військових хлопців, які загинули у період з 2014 року по теперішній час. Жінка переконана, що такі могили є, просто ще не знає, де саме вони розташовані.

“Десь потрібно поміняти прапор, десь прибрати, могилу до ладу довести. Здавалося б, чому такі могили мають бути, адже це наші герої. Утім, бувають дуже різні випадки. Наприклад у когось із хлопців не було дружини, а батьки померли, а хтось був вихідцем з дитячого будинку. Причин насправді багато, але те, що є недоглянуті могили, – це факт. Я зараз не кажу про комерцію, на гробах воїнів я робитиму це не за гроші, бо це швидше душевне покликання. Усі решта замовлень – на комерційній основі”, – розповідає жінка.

Сили Тамарі Яніній у всіх її справах додає 5-річний син, з яким, зізнається, щоразу важче говорити про загибель батька-воїна. У три роки в нього виникали звичні запитання, на які мама легко могла придумати відповідь, однак зараз їм обом складніше говорити про свою втрату.

“Раніше можна було вигадати казочку, де тато герой із крилами на небі, і дитина в це вірить. А зараз він ображається на тата, що покинув нас, просить, щоб тато водив його в садок. У таких випадках ти стаєш зовсім безсила перед цими запитаннями. Ти тоді розумієш безглуздість своїх відповідей, бо не можеш дістати тата, якого немає. Намагаюся пояснити, що тато не залишив нас, а пішов нас захистити, і кожен захисник захищає свою родину. Але щодо його розуміння ситуації треба набратися терпіння. Він росте, і ці всі поняття будуть у ньому формуватись, а вже від мене залежить, як саме вони сформуються”, – розповідає жінка.

Окрім сина, пані Тамарі допомагає продовжувати жити її хобі – колекціонування народних предметів побуту і вишиванок. Зараз в особистій колекції налічується понад півтисячі екземплярів. Колись мріє з власною виставкою народного одягу мандрувати світом і показувати красу української творчості й рукоділля.

“Кожна жінка виконує дуже багато функцій, і бути одній справді дуже важко. Я не відразу це зрозуміла. Останнім часом дуже втомлююсь. Але стараюся не впадати у відчай. Навіть у горі знаходила свій ресурс – змогла це трансформувати в допомогу іншим людям, вдовам, таким, як я. Вдячна за це Богу і світу. Мої вишиванки теж дають сили, дуже люблю цю справу і роблю усе з великою любов’ю”, – додає жінка.