Новини 365

Анатолій Сильчук народився 1 березня 1973 року. Постійно проживав у своєму рідному селі. Та коли ворог ступив на нашу землю, у його в душі стояло питання «Як прискорити перемогу», – vsn.ua

«Минулої осені у село навідались працівники військкомату. Анатолій із друзями вели розмову із молодим воїном, що на кілька днів прийшов у відпуск. Чоловіку стало соромно, що на війні перебувають набагато молодші за нього. Незважаючи на своє здоров’я, він попросився у військових на фронт. А вже 9 жовтня 2023 року Анатолія Сильчука призвав Другий відділ Ковельського РТЦК на службу до військової частини А7014», − пише Микола Денисюк.

Воїн загинув 6 червня 2024 року у районі Невського на Луганщині під час ведення бойових дій, виявивши стійкість і мужність.

Анатолій Сильчук був спокійним, енергійним, врівноваженим, цікавим оповідачем та вмів порозумітися і з однолітками, і з дітьми та старшими людьми. У житті ніколи нікого не образив. У селі, хто б його не попросив, всім старався допомогти в якихось роботах і виконати їх в лад. А ще його поважали за вміння у предметах бачити щось смішне. Він міг кожного розважити жартами та кумедними ситуаціями. Таким він добрим у спогадах сельчан залишиться назавжди.

Хоча сучасного військового досвіду не мав, але був прикладом людяності та відваги, ідейним військослужбовцем і патріотом своєї держави. Анатолій навіть не хотів іти у відпустку, коли йому надавали, бо переживав за своїх побратимів і просив командирів надавати її молодшим товаришам.

Одного разу потрапив у госпіталь і надивився на поранених, то сказав, що відносно них він здоровий і попросився назад на передову. Бо хто ж там буде, як не він? Тим часом оборонець знаходив у собі сили і знову йшов вперед. З поля бою витягав вбитих і поранених. Анатолія поважали друзі і командири. А від командування військової частини отримував подяки.

Остання дорога захисника України на рідну землю пролягла 10 червня 2024 року.

«Живим коридором з передової та із прапорами його зустрічало усе село, долучились й прикордонники. Стежина від початку села до обійстя воїна майоріла зеленню лепехи, папороті та різнобарвних квітів. На гілках дерев легенький вітерець погойдував синьо-жовті стрічки», − ідеться в повідомленні.

Не мала змоги зустріти батька донька Катерина, оскільки вона в цей час здавала тести НМТ (важко уявити, як в такому стресі можна складати тести).

«Батько постійно переживав за молодшу доньку, хотів, щоб навчалась у виші, казав, що буде допомагати, але сталось непоправне. «Каті ніби ніж встромили у серце, коли подзвонив хтось із побратимів і повідомив страшну біду. Анатолій любив і старшу дочку Сніжану, коли мав вільний час дзвонив, просив не переживати, розпитував про онучку Олександру, зятя Вітю. Але душа відчувала щось недобре, бо смерть до нього підкрадалась дуже близько і не один раз», − пише Микола Денисюк.

Провести захисника в останню путь зібрались сотні людей не тільки з місцевої округи, а всієї Самарівської громади. Віддати йому шану їхали люди із сусідньої Забродівської громади. Біля будинку Анатолія Сильчука та на кладовищі панахиду відслужили священники Гірниківської округи.

Поховали Анатолія Сильчука під залпи військового салюту поруч з могилою брата-афганця Миколи.

«Тепер Анатолій навічно на небесній варті разом із своїми друзями-односельцями Валентином Марчуком та Іваном Злотником, а над його могилою майорітиме синьо-жовтий стяг. Нехай у небесній обителі буде легко і світло його душі! Дякуємо за Україну», − написав Микола Денисюк.