Новини 365

Це був звичайний сільський чоловік, якого в Турі любили за доброту, щирість і простоту. Анатолій Федорович виріс у простій родині разом з сестрою і ще двома братами. Історію Героя розповідає районна громадсько-політична газета «Ратнівщина».

Власну сім’ю створив у Білорусі. Разом з дружиною виховували двох її доньок та ще одну доньку спільну. Але усіх любив однаково по-батьківськи. Перед пандемією коронавірусу чоловік повернувся на постійне проживання у Тур. Проте зв’язок із дітьми не втрачав, допомагав їм фінансово і морально. Навіть коли опинився на війні, дівчата підтримували батька, хвилювалися за його життя. У Турі Анатолій жив у батьківській хаті (батьки давно померли). Працював у місцевого підприємця, їздив на заробітки.

У березні 2022 року Анатолія Мрочка призвали на військову службу за мобілізацією. Два роки він мужньо стояв на обороні нашої держави, досить довго – на передових позиціях. Його сестра Любов Головій пригадує, що за весь період служби він жодного разу не був у повноцінній відпустці. Кілька разів його відпускали на лічені два-три дні додому, а далі знову повертався у стрій. Та й від відпустки відмовлявся сам на користь хлопців, у яких маленькі діти, бо їм більше треба додому. Але про обійстя турбувався, затіяв ремонт у будинку: на його прохання перемурували грубку, піч, замінили вікна, стару проводку, перекрили металочерепицею дах на хаті і хлівах. Залишилося доробити деякі дрібниці всередині та фасад зовні. Навіть риштування після перекриття не розбирали. Але не судилося.

О пів на першу ночі 17 травня сусіди побачили, що будинок Анатолія Мрочка палає. Староста села Світлана Борошук зателефонувала у місцеву пожежну команду. О 00:34 год. МПО виїхала на місце події. Уся будівля вже була охоплена вогнем. На підмогу прибула МПО смт Заболоття та ратнівські рятувальники. Вогонь приборкали, але він повністю знищив житловий будинок. На місці пожежі й виявили тіло Анатолія Мрочка. 9 квітня йому виповнилося 47!

– Дуже ми шкодуємо, сумуємо усім селом, – каже староста Світлана Борошук. – Така в нього трагічна доля! Два роки війни під обстрілами, а вдома трапилося непоправне! Ми – сусіди, бачили, як він жив, і нічого поганого сказати про нього не можемо. Він був доброю, чуйною, порядною людиною!

Офіційна причина пожежі ще встановлюється, однак, найімовірніше, займання сталося через коротке замикання електропроводки. Любов Головій каже, що вони припускали, що брат міг заснути з цигаркою. Проте цю версію спростували, бо місце, де він спав, обгоріло найменше. Натомість найбільш пошкоджена вогнем та частина будинку, де знаходилася електропроводка. Швидше за все, загорання спровокував різкий перепад напруги. А він, змучений, у незвичній тиші міцно заснув.

Зі сльозами на очах і тугою в голосі Любов Федорівна пригадує, що брат дуже чекав цієї відпустки:

– Ще в березні мав прийти. У нього 9 квітня день народження. Я хотіла відправити йому передачу. Відмовився, казав, що до тих пір вже, може, буде вдома. Не вийшло. Потім казав, що на Пасху, може, відпустять. Але інші хлопці пішли. І от нарешті у середу, 15 травня, він приїхав. Хотіла, щоб у мене погостював, бо ж його хата ще толком не дороблена, а він відмовився. Пояснив: «Я так хочу додому хоч на день, хоч одну нічку на своєму ліжку переночувати!» – Ніхто ж не думав, що так воно й станеться! Він тільки одну ніч і переночував у своїй хаті, а на наступну загинув!

Коли сестрі зателефонували вночі, що Толикова хата згоріла, вона до останнього не вірила, як і всі в селі. Надіялися, що він у когось із рідних, бо завжди був небайдужим, до всіх заходив і цікавився їхнім життям. Але реальність виявилася болюче жорстокою.

– Я такої щирої душі не зустрічала, – плаче Любов Головій. – Він жив не для себе, а для людей. Він усім допомагав, усіх шкодував. Мені постійно казав: «Бережи себе, не шкодуй собі нічого, дбай про здоров’я!» – Йому для себе нічого не треба було. Приїде – дітям накупляє і своїм, і чужим. Хтось захворів у селі – дає гроші, хай лікується. Комусь щось треба – він поможе завжди. А за себе казав, що в нього все нормально. Навіть якщо дуже сильні обстріли були, все одно казав, що все добре. Він всіх любив!

Коли у колі рідних заходила мова про те, що багато хто уникнув служби чи повернувся додому, він казав, що не засуджує їх, бо не кожен може воювати, а він не залишить служби за будь-яких обставин. «Як я людям в селі в очі дивитися буду?» – казав.

Відспівали Анатолія Мрочка того ж дня, 17 травня, у місцевому Свято-Микитівському храмі с. Тур. Проводжали в останню дорогу односельчанина з квітами і прапорами усім селом, бо хоч він не загинув на війні, але більше двох років робив усе, щоб війна не прийшла сюди, у наші домівки. На похорон із зони бойових дій приїхало командування його підрозділу. Бойові офіцери навколішках дякували рідним за брата і дядька-захисника. Усі вони казали, що він був особливим: добрим, порядним, відповідальним, справжньою людиною, якій небайдужа доля інших. Він жив не заради себе, а заради близьких, яких захищав, та заради побратимів, які за час війни стали рідними.

Наступного дня після похорону родичі зачистили згарище, прибрали обгорілі рештки будинку. Тепер там – пусте місце. Але по собі Анатолій Мрочко залишив великий слід відданою службою у гарячих точках Донеччини, де йшов без вагань на нульові позиції. Пам’ять про захисника житиме у серцях не лише родичів та односельчан, але й бойових побратимів, для яких загибель Анатолія Федоровича стала пекучою втратою.