Новини 365

“Муза, богиня, легенда” — саме так позиціонує себе 46-річна українська блогерка Невгамовна Монро, яка раніше завершила кар’єру травесті-артистки, телеведучої та світської левиці й натомість обрала YouTube і громадську діяльність.

В ексклюзивному інтерв’ю Фокусу зірка зокрема розповіла про основні зміни у своєму житті після початку великої війни, “срібну кнопку” YouTube, думки про еміграцію, спільні зйомки з Володимиром Зеленським, досвід взаємодії з ТЦК та перехід на українську мову.

“Українці люблять дивитися, як солити огірки”

— У вас на YouTube-каналі нещодавно з’явився 100-тисячний підписник. Вітаю зі “срібною кнопкою”! Що найбільше цікавить українську аудиторію?

— Дуже дякую. Переважно побутові речі — ціни на продукти в супермаркетах, шопінг, щоденні клопоти: як солити огірки чи робити салат. Коли ж знімаю відео на серйозні теми, перегляди, на жаль, зменшуються, бо на мій канал приходять за відпочинком, спокоєм, розмовами про все водночас і ні про що.

— Монро, в одному з останніх відео Ви розпаковували посилку від таємного американського шанувальника. Які у вас стосунки?

— Алекс живе в Америці та надсилає мені презенти, щоб порадувати й підтримати. Ми листуємося в соцмережі, там і познайомилися.

— Це романтичні стосунки чи більше дружні?

— Нехай залишиться інтрига, але нам весело.

— Як ви вважаєте, чому Вас прийняло та полюбило українське суспільство?

— Бо я ніколи не відокремлювала себе від українського суспільства, а жила разом із ним і не акцентувала увагу на своїх особливостях. Безумно, перебувала в певній соціальній бульбашці, але мала ті ж труднощі та радощі, що й усі інші. До того ж, як мені здається, зіграла роль щирість, яка допомогла мені завоювати, а потім втримати й розширити аудиторію. І я весь цей час тут, в Україні, а не десь у Монако.

“Я активна учасниця історичного процесу”

— У 2016 році Вас облили кефіром і фарбою перед презентацією книжки. Тоді Ви задумалися про еміграцію?

— І тоді задумалася, і ще перед війною. Планувала, що зароблю тут грошей ы поїду жити до океану, але зараз такого бажання немає. Можливо, з’явиться пізніше, але поки що ні. Я почуваюся активною учасницею історичного процесу, тож не збираюся сидіти десь там у Барселоні та читати в новинах, що відбувається в моїй країні.

— Згідно із законом, зараз Ви можете виїхати за кордон?

— Так, можу. Але навіть не уявляю, що там робитиму. Відпочиватиму? Від чого? Витрачатиму кошти, які заробила в Україні? Навіщо, якщо я це можу зробити тут. Чомусь мало говорять, що економіка країни тримається також за рахунок усіх українців, які зараз живуть і працюють тут. На жаль, ані Європа, ані Америка не оплачує заробітну плату військовим. Оборонний комплекс також тримається на плечах платників податків. Я не кажу, що віддаю мільйони гривень, але навіть один візит у продуктовий магазин — це теж внесок!

“Все життя вйо**вала та була Homo Sovieticus”

— Зараз з’являється чимало журналістських розслідування про так звану українську “еліту”, яка виїжджає за кордон, прикриваючись волонтерством, а насправді відпочиває та розважається.

— Ми ж не знаємо, що відбувається насправді, що відчувають ці люди. Давайте так — у мене немає таких статків, щоб поїхати в Європу й там розважатися. Я все життя вйо**вала в індустрії розваг і робила це дуже якісно — ніхто ще не скаржився й незадоволених не залишалося, але мені не вдалося заробити стільки, щоб сказати: “Україно, гудбай”.

— Якби заробили, то поїхали б?

— Не можу сказати. Хто знає, може, якби в мене були статки, то мене б уже тут не було давно. Однак зараз я розумію, що ніколи не хотіла жити за кордоном! Здебільшого це було базікання.

“Жалкую, що не пішла в ТЦК раніше. Там чудові люди”

— Нещодавно ухвалили новий закон про мобілізацію, зокрема чоловікам, які зараз перебувають за кордоном, не видають паспортів, поки вони не стануть на облік у ТЦК. Як Ви вважаєте, це справедливо?

— Цей закон ще не вступив у дію, тож я не розумію, чому консульства не працюють згідно з правилами, які чинні зараз. Це ж порушення. Сьогодні читала допис уповноваженого з прав людини, який розписав усі нюанси, і він також не розуміє.

— Ви цей новий закон про мобілізацію підтримуєте чи ні?

— Я не депутатка.

— Як громадянка.

— Це маніпулятивне питання — я не можу на нього відповісти. У нашій країні й досі можна не нести відповідальність. Закон має бути однаковим для всіх, а він працює вибірково. Люди не несуть відповідальності за свої дії, слова, обіцянки, а ви наче хочете, щоб це за інших зробила я? Ні, такого не буде.

— Попри це, Ви дотримуєтеся законів. Ви казали, що навіть були в ТЦК.

— Чому це “навіть”? Мені потрібно було оформити документи, і я жалкую, що не зробила цього раніше.

— А, до речі, чому Ви цього не зробили раніше?

— Боялася. У мене були свої страхи.

— Що до Вас якось не так поставляться?

— Безумовно. Маю свої особисті хвилювання та ментальні проблеми, але завдяки психотерапії, усвідомленню того, що в мене є права, а також підтримці своїх друзів я пройшла цей шлях. Тепер вважаю, що мої фобії були спровоковані саме неперевіреною інформацією з Telegram-каналів.

— Як вам досвід взаємодії з ТЦК?

— Прекрасно, там чудові працівники. Усі, з ким я спілкувалася, ставилися до мене чемно та з повагою. Єдиний момент — система, на жаль, ще досі залишається пострадянською, бо незрозуміло, де який кабінет, також немає електронних черг, як у eHealth або податковій. Але я була народжена в СРСР, тож це для мене не проблема. Зрештою, в черзі можна почитати книжку, монтувати відео, розглядати людей навколо, яких у повсякденному житті я навряд чи побачу.

— Вас упізнавали там?

— Так-так. Усе ж я не пересічна громадянка, але не усвідомлювала ступінь своєї популярності. Це стало приємним відкриттям.

— Просили сфотографуватися?

— Ну, це залишмо без відповіді, я ж не на концерт прийшла… До мене було добре, ввічливе ставлення, як і до всіх інших, до речі, хто туди прийшов. І з боку представників ТЦК, і з боку медиків із військово-лікарської комісії. Скрізь, де я була, мені намагалися допомогти й пояснити, якщо виникали питання.

— Монро, Вас також звинувачували в тому, що ви вступили в магістратуру, щоб уникнути мобілізації?

— Я навіть не знала про таку можливість.

— Справді?

— Так, я навіть не думала про ці відстрочки. У нас на потоці 72 студенти, і серед них усього 4 чоловіків.

— На початку великої війни була неприємна ситуація з трансгендерною співачкою Зіанджею, раніше відомою як Борис Апрєль. Її не випускали за кордон через документи, оформлені на чоловіче ім’я. Що робити з такими історіями?

— Їй спочатку потрібно було звернутися до сімейного лікаря, потім до психіатра, після обстеження отримати певні документи, потім звернутися до ендокринолога, а далі можна розпочати відповідно законну процедуру виключення з обліку, але це довгий шлях. Не за тиждень і навіть не за місяць. Це стандартна процедура для трансгендерних людей. Зіанджа вирішила, що особлива.

— Ви уже зняті з військового обліку?

— Давайте так, мої особисті документи, мої діагнози, знята-не знята хай залишаться при мені. До речі, не знімають із обліку, а виключають. Скажу так — у мене всі документи оформлені законним способом. Чому я щось не робила раніше? Був страх, підліткові емоційно-психічні травми та стереотипи.

— Тобто коли з 18 травня вступить у силу новий закон про мобілізацію, за яким потрібно буде уточнити дані в ТЦУ, Ви знову туди підете?

— Якщо мені потрібно буде піти, то я піду.

— На Вашу думку, це питання має бути якось урегульованим із боку держави?

— Так воно й урегульовано. Якщо у вас є певні діагнози, які дозволяють бути виключеним із обліку, то це можна оформити, але така процедура займає багато часу. Давайте вже брати відповідальність за своє життя у свої руки, або звертайтеся за допомогою до адвокатів, юристів. Особисто я консультувалася, досліджувала різні кейси, але ходила в ТЦК, проходила ВЛК сама.

— Як Ви ставитеся до заборони на виїзд за кордон чоловікам?

— Я вважаю, що треба або закрити кордони для всіх, або відкрити для всіх, бо інакше — це дискримінація. Ми постійно говоримо про жінок, які виїжджають із дітьми, але ж не всі жінки мають дітей. Не всі можуть мати дітей, а дехто свідомо не хоче. Скажіть, чим принципово відрізняється батько, у якого двоє дітей, від того, у якого їх троє? Такі питання лежать у площині моралі. Не хочеться про це розмовляти, бо в мене немає дітей — це по-перше. По-друге, я можу виїхати за кордон. По-третє, маю соціальний і фінансовий капітал. Однак я знаю людей, які сьогодні навіть бояться вийти з дому. От який толк від цієї людини в армії? Не можу й не хочу проживати їхнє життя, але й нікому не бажаю прожити моє.

— Деякі чоловіки зараз намагаються будь-яким способом утекти за кордон, навіть топляться в річках на Закарпатті.

— Це їхній дорослий вибір.

“Мене дістають питаннями, чому я не в окопі”

— Як Ви вважаєте, наше суспільство винне в тому, що культурні межі до початку війни з Росією були фактично повністю розмиті, зокрема й у питанні мови?

— Ні, я так не вважаю. Ми жили так, як дозволяла законодавча база й історичне минуле. Спадок СРСР мав сильний вплив на суспільство. Але, ви знаєте, я підтримувала квоти, коли їх почали поступово вводити. Жодного разу з 2014 року не була ні в Росії, ні в Криму. Поступово переходила на українську мову, знала її та вчила в школі, але не практикувала, бо мені було зручно розмовляти російською. Можу казати тільки за себе.

— Якби не сталися ці страшні події, Ви б перейшли на українську мову?

— Не знаю, але я вже працювала на телеканалі “Україна”, і в мене була рубрика “В пику від Монро” виключно українською мовою. Не можу сказати, що перейшла б на своєму YouTube-каналі, але в мене виходили україномовні проєкти. Війна, звісно, прискорила процес усвідомлення та переходу. Зараз, щоб відрізнятися від росіян, треба розмовляти й робити контент українською. Просто не розумію, для чого зараз робити контент російською?

— Гордон вважає, що це потрібно.

— Для мене це сюр. Для кого?

— Для росіян, білорусів, казахів.

— Тоді чесно треба сказати: “Я хочу заробляти”.

— Мені здається, він цього й не приховує.

— Тоді не треба казати, що я хочу, аби більше людей подивилося це інтерв’ю, і прикриватися патріотичними гаслами, бо це піз**ж. Скажи, що хочеш заробляти на російськомовних Homo Sovieticus, людей, які походять із СРСР, зокрема мігрантах. Це величезна аудиторія — пів мільярда людей. Україна, на жаль, завжди буде в меншості.

— Думаю, що до великої війни всі цим прикривалися.

— Безумовно, але люди й досі, на третій рік війни, ще не зрозуміли, що вже немає часу жити нечесно, уникати відповідальності, виправдовуватися: “Я разговариваю на русском языке, но много доначу”. Ну, добре, а чому не можна донатити й говорити українською? Просто ми хочемо бути класними та всім сподобатися, щоб ніхто нічого поганого не сказав. Але все одно скажуть! Що б я тут не робила, усе одно скажуть, що я ходила в ТЦК, аби купити ті документи, що вступила в магістратуру заради відстрочки, і за**уть питаннями, чому я не в окопі.

“Хотіла б, щоб тієї пародії із Зеленським не було”

— Ваші пародійні мініатюри з Володимиром Зеленським, а також у “Лізі Сміху” стали дуже популярними і на телебаченні, і в YouTube. Але в них Вас показують у стереотипному образі. Чому погодилися на таке?

— По-перше, я прагнула успіху — хотіла зніматися в найрейтинговіших проєктах на телебаченні. По-друге, мені платили гроші. Але ця ху*ня на роки поставила на мені клеймо чувака, переодягнутого в жінку, який живе подвійне життя. Умовно кажучи, я завжди розповідала, що така успішна жінка, а тут граю роль гетеросексуального чоловіка, який переодягається за гроші. Дуже жалкую про це, бо нашкодила і собі, і спільноті. У суспільстві досі трансгендерних жінок сприймають як переодягнених задля розваги чоловіків. І мені сумно, що своїми виступами я цей стереотип тільки закріпила.

— Коли ви знімалися в одному номері із Зеленським, Ви могли собі уявити, що це майбутній президент України?

— Ні, не могла. Потім, коли вийшов фільм “Слуга народу”, я навіть не розуміла, який вплив воно мало на українське суспільство. Це стало для мене шоком. Відразу скажу, що в другому турі я не голосувала ані за Зеленського, ані за Порошенка. Уперше в житті з 18 років не пішла на вибори, бо не бачила свого кандидата. Здавалося, що почалося чергове кіно. Чомусь люди й досі обирають обличчя, а це неправильно, бо ми не фільм дивимося з улюбленим актором, тут потрібно керувати великою країною. Але сталося так, як сталося, і треба намагатися жити з тим, що маємо. Звучить трохи по-ідіотськи, але як інакше, поки не знаю.