Новини 365

На площі Кафедрального собору Святої Трійці Православної церкви України в Луцьку жителі громади проводжають в останню дорогу загиблих у російсько-українській війні захисників. Перед прощанням воїнів привозять додому.

Суспільне поспілкувалося з військовослужбовцем Сергієм Барановим, який сповіщає рідних загиблих воїнів, полеглих у боях за Україну, та допомагає організувати похоронну процесію.

До початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну ви були на пенсії. Як і коли ухвалили для себе рішення знову стати в стрій?

У перший день війни 24 лютого о 8:15 я вже був у військкоматі. Форма на мені була та, яка залишилась. І я хотів потрапити до свого старшого сина, але сказали, що вік не той – граничний, давайте залишимо вас у військкоматі. Запропонували посаду начальника групи морально-психологічного забезпечення в Луцькому міському територіальному центрі комплектування і соціальної підтримки.

Буквально наступного дня надійшло перше сповіщення, що в нас загинув 24 лютого танкіст 24-ї бригади Владислав Неділько. Тоді я не знав, як це робити: як сповіщати батьків, хто має бути… Мені допомогли полковник Кучер, підполковник Підлісний. Оце перше сповіщення в перші дні війни… Я пам’ятаю їх всіх. Не буду називати цифри: Ілля наймолодший, найстарший – капітан Шевляков 1963 року народження.

Як відбувається перевезення загиблих на малу батьківщину?

Спочатку цим опікувалися волонтери, допомагала міська влада, наймали машини. Першого загиблого Владислава Неділька ми привозили з волонтеркою Тетяною Потоцькою. Спочатку возили автомобілем з написом «Вантаж 200», а потім сказали: «Має бути «На щиті», бо герой має повертатися на щиті».

Протягом якого часу ви маєте повідомити родину про те, що боєць загинув?

Нам надходять сповіщення. Ми зв’язуємося з військовою частиною, вони ще не надходять в паперовому вигляді, а через «Сигнал». Повідомляємо, коли це сталося, місце загибелі і коли привезуть героя додому.

Хто разом з вами їздить на такі оповіщення? Чи психолога берете з собою, медика?

Дивлюся по сповіщенню – чи це дружина, чи це мама, який вік. Якщо ми бачимо, що стало, не дай Боже, погано людині під час сповіщення, в нас є з собою аптечка, все необхідне для того, щоб надати першу медичну допомогу. Потім вже викликаємо швидку.

Особисте повідомлення – це єдиний спосіб сповіщення?

Єдиний, який прописаний в статуті, і ми не можемо повідомляти телефоном. Це не є неправильно. Розумієте? Маємо особисто сповістити. Страшно сповістити, але ще страшніше привести рідних на впізнання в морг. Тоді видають лікарське свідоцтво про смерть, якщо є особисті речі, то їх видають родині.

Були такі випадки, що до вашого сповіщення людям уже телефонували друзі з передової та розповіли про загибель родича на війні?

Це заборонено робити, але ніхто не може сказати побратимам: «Не дзвони!» Були випадки, коли ми приїжджали, а рідні вже знали. Це поодинокі випадки. Зазвичай люди не знають і не хочуть вірити в це, просять: «А скажіть, що це неправда».

Чи були випадки, коли не знаходили рідних, близьких або вони виїхали за кордон?

Я можу навести хіба п’ять-шість таких прикладів. Буквально сьогодні ми зв’язувалися з мамою – вимушені переселенці з Лозової, син загинув на Куп’янському напрямку Харківської області. Нам повідомили, що мама в Португалії. Не знаємо, як зв’язатися: у вайбері не відповідає, написали їй повідомлення і чекаємо, бо рішення про поховання ухвалює тільки родина. Тільки тоді, коли приїжджають рідні, відбувається поховання.

Чи були випадки коли військовослужбовець лишав заповіт щодо свого тіла, поховання, особистих речей?

Герой з Азовсталі просив наречену, щоб провели кремацію і прах розвіяли над Дніпром. Провели кремацію в місті Києві, але ми попросили віддати половину праху дівчині, а половину мамі, і ту частину привезли сюди. Ми поховали його в труні на Алеї Слави.

На сповіщенні родини ваша місія не закінчується, адже лучани, які приходять сюди проводжати в останню путь воїнів, бачать вас під час чину поховання. Що ще входить у ваші обов’язки?

Не я один тут. Це й почесна варта, і салютна група, і прапороносці. Мої обов’язки організувати, щоб все це пройшло належним чином, а більшість виконують наші хлопці.

Чиїм коштом відбувається похорон військовослужбовців?

Все це оплачує міська влада.

Чи узгоджує терцентр нюанси поховання з рідними? Чи це стала процедура, якої потрібно неухильно дотримуватися?

Як кажуть батьки, так ми робимо.

Ви проводжаєте в останню путь хлопців з Луцької громади. Скількох уже поховали?

Не можу назвати цю цифру.

Ви вже згадували про вашого старшого сина. Маєте ще хвилювання за нього?

У перший день війни я подзвонив йому біля п’ятої години ранку. Він тоді був у своїй частині в місті Хмельницькому. Я повідомив, мовляв, синку, прокидайся, почалось. Після цього відправили їх на київський напрямок, потім Ізюм, потім Бахмут. Зараз він – командир батальйону і виконує обов’язки за призначенням.

Дружина і ще два сини вдома?

Один син удома – найменший. Середній давно в Польщі, вже 11 років. Одружений. Менший, Саша мій, під час повномасштабного вторгнення навчався в Польщі, але сказав: «Тату, мамо, я приїду до вас». І от дитина тут з нами. Міг не приїжджати, але він дуже переживав.

Попри те, що війна ще триває і нас чекають втрати, повернення загиблих з окупованих територій, ви можете собі дозволити хоч якийсь відпочинок?

За два роки в мене було два тижні відпустки. Питають: «У тебе все добре?» «Все добре!» Але яке то добро, якщо все лишається в голові, в серці.

Хочу висловити вдячність організації «На щиті», Луцькому спецкомбінату, нашій обласній роті охорони! В наших ротах охорони всі хлопці після поранень, після контузії, їм буває тяжко нести домовину, тримати прапора, нести портрет, хрест. Прошу людей з розумінням ставитися до тих, хто виконує цю місію.