Новини 365

Акторка Анастасія Зюркалова почала зніматися з десяти років та зіграла свого часу головні ролі в гучних українських мелодрамах (“Снігове кохання, або Сон у зимову ніч”, “Жіноча інтуїція”, “Тобі, справжньому”, “Аврора”).

В інтерв’ю OBOZ.UA артистка, яка вже більше двох років мешкає в Канаді, пояснила, чому на піку популярності несподівано зникла з екранів, прокоментувала чутки про конфлікт із режисеркою Оксаною Байрак, у якої багато знімалася, та розповіла про своє теперішнє життя в країні, де знайшла тимчасовий прихисток від війни.

Анастасія Зюркалова – киянка. Тато дівчини – підприємець, мама – знаменита спортивна гімнастка, чемпіонка світу Оксана Омельянчик. У кіно Настя потрапила в 10 років. Тато майбутньої кінозірки випадково почув про те, що проходить кастинг юних акторок у мелодраму режисерки Байрак “Снігове кохання, або Сон у зимову ніч”. Серед сотні претенденток вибрали Настю. Згодом режисерка зняла її в головних ролях ще в чотирьох своїх картинах. А роль дівчинки з Прип’яті у фільмі “Аврора” була написана спеціально для Зюркалової.

Частина зйомок картини проходила в Києві, масштабні сцени евакуації після Чорнобильської аварії – у Краматорську Донецької області. Згодом знімальний процес продовжився у Лос-Анджелесі. Одну з головних ролей у картині зіграв голлівудський актор Ерік Робертс. У 2006 році стрічка “Аврора” спробувала поборотися за “Оскар” у номінації “Найкращий іншомовний фільм”, однак нагороду не отримала.

А згодом на піку популярності Анастасія раптово зникла з екранів. Ширилися чутки про конфлікт акторки з режисеркою Байрак. Однак Зюркалова це заперечує: “Знаєте, мені мама або бабуся інколи надсилають статті про мене з інтернету з усілякими чутками. Дуже люблять писати журналісти щось на кшталт: “Куди зникла ця дівчинка?” А я просто живу своє життя. Що стосується Оксани Байрак, то ми не сварилися. Просто вже дуже багато років не спілкуємося, якось так сталося, що втратили зв’язок. Проте ми ніколи не конфліктували, у жодних питаннях”.

“Я не слідкую за її творчістю, за тим, чим вона займається”, – додає Зюркалова, яка з часу “Аврори” не зіграла у Байрак, котра називала її своєю кінодочкою, ні однієї ролі. Щодо антиукраїнської позиції, яку обрала режисерка після російського вторгнення, у Насті такі думки: “Весь світ бачить, що відбувається з Україною, і всі розуміють, де тут правда. І коли чуєш про підтримку країни-агресора – це щонайменше дивно”.

Свою відсутність якийсь час на кіноекранах Зюркалова пояснює так: “Коли багато знімалася, була дитиною, а потім почала дорослішити. Левову частину часу стало забирати навчання – завжди була відмінницею. Згодом вступила до Київського національного лінгвістичного університету. Мови мені завжди були цікаві, і я думала, що отримати таку освіту – це хороший вибір”.

Однак через два роки дівчина була вимушена залишити навчання на перекладача, бо любов до акторства таки перемогла: “Почула, що йде набір у майстерню легендарного українського педагога, народного артиста України Миколи Рушковського. І повернула своє життя у цей бік”. Навчання в лінгвістичному довелося залишити: “Жалкувала, чесно кажучи, тому що мати диплом такого вишу – було б дуже непогано. Але навіть за ті два роки навчання отримала багато, це хороший університет. Я хотіла продовжувати навчання там, але просто фізично я б не змогла. Театральний університет – це з 9 ранку до 10 вечора, без перебільшення. Ти весь там”.

Дебют Зюркалової на театральній сцені відбувся в головній ролі у постановці “Антігона” відомого режисера Ігоря Славинського на сцені Київської академічної майстерні театрального мистецтва “Сузір’я”. Певний час Анастасія була акторкою цього театру. Потім мала вистави в інших театрах (Театральна майстерня Миколи Рушковського, театр “Актор”, ТЮГ) та знімалася в кіно.

Повномасштабне вторгнення застало Зюркалову в передмісті Києва. “Напередодні, 23 лютого, у мене була вистава в театрі. У всіх був дуже тривожний настрій, однак у погане вірити не хотілося. А потім виявилося, що це була остання вистава, яку зіграла у Києві… Далі було 24 лютого – страшний день, як і для всіх. О п’ятій ранку пролунав телефонний дзвінок від батька. Сказав: “Збирай речі, біжи до нас”. Ми мешкаємо за містом, я – окремо, але неподалік від батьків. Добре пам’ятаю страх, який мене просто скував, – такого в житті ніколи не відчувала. Можна багато зніматися, мати акторський досвід з подібних тем, уявляти, як це може бути, але реальність виявилася набагато страшнішою”.

“Згадую, що після того, як розпочалася повномасштабна війна, ще місяців вісім, а може, і рік, я думала, що не зможу виходити на сцену, – продовжує Анастасія. – Тому що все це здавалося настільки фальшивим порівняно з тими реальними почуттями, що ми усі переживали. Думала, що акторство якийсь час взагалі нікому не буде потрібно в Україні”.

У березні 2022 року акторка переїхала до Канади: “Тут живе вже декілька років мій брат Іван. З яким серцем збиралася? Не хотіла спочатку навіть думати про це, дуже непросто було наважитися. Однак потім зібрала речі за один день. Мала в руках лише одну валізу, половину якої займав фотоапарат – давно захоплююся фотографуванням”.

Зараз Анастасія мешкає в Торонто: “Продовжую акторську кар’єру, щоправда, довелося починати фактично з нуля. Знайшла кіноагента, пишу самопроби. Влітку мала вже один театральний проєкт. Нещодавно була озвучка, невелика, але це все одно акторська робота. На життя заробляю, працюючи офіціанткою у Cineplex VIP – це найбільша мережа кінотеатрів у Канаді. Тут є такі заклади, куди можеш прийти, замовити якусь смачну страву і подивитися кіно. Це неймовірно цікава робота, тому що багато спостерігаю за людьми, за життям тут. До того ж у мене є можливість регулярно дивитися свіженькі фільми безкоштовно. А це також плюс”.

Вже більше двох років Настя не була в Києві: “Я бачилася з мамою, з батьком – ні. Ми лише зідзвонюємося по відеозв’язку. Дуже сумую за батьками. Раніше у нас була традиція, коли я збиралася до них на вихідних, пекла тортик, щось смачненьке обов’язково приносила. Нині мені не вистачає такого живого спілкування. Тому що просто зателефонувати – це одне, і зовсім інша справа, коли приходиш до батьківської хати, де прожила більшу частину свого життя. Сумую за цим дуже, за друзями своїми і за тим, що раніше було більше акторської роботи. Не знаю, як надовго я тут. Війна показала, що життя може перевернутися догори дриґом зовсім несподівано. Ніколи не думала, що одного дня можу зібрати речі і поїхати в інший кінець світу, але так сталося”.

У Канаді Зюркалова вже має своє коло спілкування: “Є канадські друзі. А ще неймовірно щаслива, що знайшла тут кількох товаришів ще з університету Карпенка-Карого. Час від часу відвідую нетворкінги Спілки українсько-канадських кіновиробників, що дають можливість знаходити нові контакти, і це чудово. Ну, і звичайно, у мене тут брат. Я не знаю, що б я робила без нього. Коли тільки приїхала, мешкала з Іваном, а цьогоріч ми вже роз’їхалися”.

“Брат тут навчався у кулінарному коледжі, – розповідає Настя. – Працював певний час у різних ресторанах. Зараз його цікавлять інші речі. Пішов в ІТ, пробує себе. Це нелегко, бо доводиться працювати на кількох роботах. Але у Торонто таке життя, багато хто і там, і там. Тут треба вміти крутитися. Знаєте, мене часто запитують: це твій старший брат? У тому і справа, що менший. Батьки весь час казали йому в дитинстві, що треба брати з мене приклад, бо старша. Ну як у всіх родинах. А тут війна, і він ухвалює таке доросле чоловіче рішення: покликати мене до себе. Перший рік мені так багато допомагав – відчула неймовірну підтримку та гордість за нього”.

“Мені дуже смішно чути, коли хтось каже, що стомився від війни в Україні, перебуваючи за кордоном, – каже Анастасія, коментуючи розмови про те, що в світі спостерігається певна стомленість від війни в Україні. – Проте чим далі від епіцентру військових дій, тим менше люди відчувають наш біль – це правда. Занепокоєності менше, перших шпальт у пресі також. Однак не можна звинувачувати в цьому людей. Коли я тільки переїхала, ходила вулицями, дивилася на людей, що усміхалися мені, і думала: чого такі радісні? А вони просто живуть своє життя у хорошій, безпечній країні. Розумієте? Але в Канаді, як ви знаєте, чи не найбільша українська діаспора, тому це одна з найактивніших країн, яка продовжує просувати всі програми допомоги нашій країні”.

Розповідаючи про те, як влаштувала за кордоном побут, Настя зізнається, що дещо досі залишається “болючим питанням”: “Коли тільки переїхала, все було складним і не таким, до якого звикла. Навіть звичайні продукти не смакували. Реально у всього інший смак. Дуже не вистачає нашої молочної продукції. Тут все це є, але не таке, як у нас. Торонто – інтернаціональне місто, тут можна знайти усе що хочеш: азіатське, індійське, будь-яке. Але по українські продукти треба поїздити, пошукати. Є магазини, де продають наше: сир, цукерки, шоколад, консервацію, торт “Київський” навіть є. Однак це все добирається якийсь час – не таке свіже, як в Україні”.

Згадуючи свій неймовірний кіноуспіх у дитинстві, Настя зізнається, що зараз не передивляється свої фільми: “Це був хороший досвід для мене – потрапити на знімальний майданчик, бути частиною великого цікавого процесу. Згодом саме це стало однією з причин, чому вирішила стати акторкою. Дуже круто, що це було в моєму житті, але я йду далі. Розвиваюся, навіть думаю, що зараз, на цьому етапі життя, мені цікаві й інші речі, окрім акторства. Коли була молодшою, навчалася в університеті, думала, що акторство – це весь мій світ. І це дуже сильно мене обмежувало як особистість. Тепер розумію, що, можливо, настав час озирнутися в інші боки. Але акторську професію у жодному разі не кидаю, бо дуже це люблю”.