Новини 365

— В моїй родині жодного лікаря, але чомусь ще у дитячі роки я твердо вирішила, що присвячу своє життя медицині. Тому важкого вибору з професією в мене не було, — розповідає «ФАКТАМ» Юлія Галінська. – Закінчила Харківський медичний університет, отримавши диплом терапевта та лікаря ультразвукової діагностики. Мій чоловік також лікар, дитячий хірург. Перший час ми працювали у районній лікарні у моєму рідному місті — Краматорську, що на Донеччині. Потім через бойові дії перебрались на батьківщину коханого — до Херсона. Влаштувалися в обласну дитячу лікарню. Здавалося, що таким чином почуватимемо себе у безпеці, там на той час дійсно було тихо. Та, як бачите, недовго все це тривало.

— Яким для вас запам’ятався ранок 24 лютого 2022 року?

— Чоловік саме був на чергуванні, я вдома знаходилась сама. Відразу подзвонила рідним, щоби дізнатись, як вони. Батьки повідомили, що чують вибухи. Потім дізналась, що обстрілюють і нас. Звісно, усім було страшно. Та, знаєте, мови про те, щоб кудись тікати, не було. З коханим домовились, що виїдемо лише у тому випадку, якщо просто не матимемо змоги виконувати свою роботу або ж всю нашу лікарню з персоналом кудись евакуюють. Тому залишились і ходили на роботу. Ми розуміли, що під час великої війни лікарі вкрай важливі, бо втрачені хвилини вартують чийогось життя. Постійно до нас привозили поранених пацієнтів, і найбільша радість — коли вдавалось їх врятувати. Тоді від щастя плакали не лише вони та їхні рідні, а й весь наш колектив. Боляче, коли помирають люди, гинуть діти.

— Як ви пережили окупацію Херсона?

— Це був найважчий період, адже не раз до медичного закладу приходили російські військовослужбовці, наполягали на співпраці. Але навіть той моральний пресинг не зламав. Запам’яталась історія, як вчергове прийшли окупанти з вимогою віддати їм дітей-сиріт та тих, які позбавлені батьківського піклування. Ми чітко розуміли, яке майбутнє на них чекає. І щоб не дати вивезти їх до росії, наші лікарі вдалися до хитрощів. Навмисно у документах вказали, що пацієнти важкохворі, їх нікуди не можна перевозити. Слава Богу, що це допомогло й малечу вороги не забрали.

Коли Херсон звільнили, ми всі плакали від щастя та обіймали українських захисників. Попри те, що місто вільне від ворогів, з ранку до вечора його з лівого берега обстрілюють російські бійці з різних видів зброї. Одне з відділень лікарні не працює, бо сильно розбите. Один поверх повністю зруйнований. Якось у заклад відразу запустили цілеспрямовано сім ракет. Добре, що персонал швидко евакуював всіх пацієнтів в укриття. Це не вкладається в голові, адже росіяни знають, де наша лікарня, що тут діти, але цілеспрямовано луплять!

Зараз робляться ремонти у бомбосховищі, щоби ми могли там повноцінно працювати. Окрім того, що приймаємо пацієнтів на місці, разом з колегами сідаємо у машину швидкої допомоги та з УЗД-апаратом їздимо до населених пунктів, де часто бувають обстріли. Є такі села, де люди практично весь час сидять у підвалах. Попри це, проводимо обстеження маленьких пацієнтів. Чесно кажучи, кожен день перебування у місті може стати останнім. Ось такі страшні реалії життя у Херсоні.

— Вам, мабуть, після окупації вже не раз пропонували виїхати з міста у спокійнішу область?

— Так. Неодноразово. Ми з чоловіком відмовлялись. Мені здається, що це буде неправильно, що ми залишимо тут у біді людей, діток. Ми їм дуже потрібні. Ще більше я це зрозуміла після того, як на вулиці допомогла дівчинці. Якби не опинилась поруч в той момент, вона б загинула від кровотечі.

— Розкажіть, як вам вдалося врятувати життя 14-річної дівчинки під час обстрілу.

— 14 лютого 2024 року навіки залишиться в моїй пам’яті. Того дня я приїхала з лікарні й припаркувала автомобіль неподалік свого будинку. Пройшла біля дитячого майданчика, а там стояли дівчина із хлопцем, про щось говорили, усміхались один одному. Як-не-як, День Святого Валентина був. Ще зайшла до аптеки. Вже прямувала до машини. І тут поруч влучила російська ракета! Що запам’ятала, зовсім не було чутно ніякого свисту та звуків. Я лише бачила «приліт». Як розбилося скло й летіли уламки. Хлопець прикрив собою дівчинку й лежав на асфальті. А її відкинуло вибуховою хвилею. Побачивши, що молоді люди лежать в крові, я мерщій примчала до них. Давай рятувати хлопця, але травми в нього були вкрай важкими, несумісні з життям. На жаль, він помер. Дівчинка Аліна перебувала у свідомості. Уламок від російського снаряда влучив їй у шию, також в дитини були множинні травми ніг. Оскільки моя аптечка залишилась у машині, яку сильно побило уламками, я просто не могла її дістати.

— І що ви тоді зробили?

— Скористалась підручними засобами. Добре, що на мені був шарф. Зняла його й перев’язала їй ноги. Добре, що позбігалися люди, вони принесли рушник, і вдалося спинити масивну кровотечу на шиї. І все це робила в той момент, коли неподалік від нас знову двічі «прилетіло». Занесла дівчинку у безпечне місце й чекала, поки прибуде швидка допомога. Вона приїхала оперативно. Дівчинку доставили до лікарні у вкрай тяжкому стані. Там прооперували, втручання тривало впродовж чотирьох годин. Спочатку вона перебувала у реанімації. Далі перевели до звичайної палати. Вона у стані середньої тяжкості, йде на одужання, й життю вже нічого не загрожує. Постійно навідую її, мені вона вже як рідна. Пацієнтці справді пощастило, що все так закінчилось, але вона важко переживає втрату близького друга, якому було лише 20 років.

— Ви тепер для цієї дівчинки ангел-охоронець.

— Можливо, й так. Певно, так мало скластись, що ми опинилися в тому місці у той час. До речі, за тиждень до трагедії дівчинка виписалася з нашої лікарні та мала їхати в санаторій. Їй давали направлення. Але зрештою вона туди не поїхала. А повернулася назад у лікарню.

— Що з вашою машиною тепер?

— Розбита, на жаль. Намагаємось її трохи відновити.

— Знаю, що адміністрація лікарні була зворушена вашим вчинком і зробила подання на нагороду. Нещодавно вам вручили відзнаку президента України «За оборону України». Що відчуваєте?

— Так, колеги звернулися до департаменту здоров’я, до військової адміністрації з проханням відзначити мій вчинок. Для мене це був справжній сюрприз. Дуже хотілось б, щоб такі історії закінчувалися щасливо, щоби не гинули люди, діти. Саме тому щоранку прокидаюся з такою думкою та їду на роботу. А всі недобрі думки відкидаю. Зараз у Херсоні та області залишається близько 3000 дітей, всі вони потребують допомоги та підтримки. Багато людей повертаються додому, бо не в усіх є можливість жити в орендованих квартирах. Але я вірю у Перемогу й що нарешті зустрінуся з рідними у Краматорську та підіймемо келихи за нашу Перемогу.